Сніги, сніги і лиш одна стежина,
куди вона цю жінку заведе?
А чи туди, де пісня лебедина,
а чи туди, де серце оживе...
Вона ішла, ще молода і гарна,
прощався з нею вкритий снігом клен.
Якби він міг сказати: все намарно,
лиш в ріднім краю ти благословен.
Та клен мовчав закутий в лід і холод,
а жінка йшла, як Лотова жона.
Востаннє оглянулася на город,
де свою чашу випила до дна.
Не скам"яніла і не жаль ні крихти,
їй би скоріше звідси утекти,
де від життя дістались тільки крихти,
а від кохання - присмак гіркоти.
Не скам"яніла. Гірше вже не буде,
хто догорів, того не підпалиш.
Й в чужих світах знайдуться добрі люди,
але душа... чого ти так болиш?
Чого болиш, провидице незряча,
минулому немає вороття.
Стужавіє в світах душа гаряча
і стишиться її серцебиття.
Десь небо є високе і безхмарне,
а тут лише сніги, сніги, сніги.
...Вона не знала ще - усе намарне,
від себе неможливо утекти...