|
"Бери приклад з нашої сусідки Тоньки, наче голкою словами шпиркав частенько Богдась Олю. І не раз доводив її до сліз. У Тоньки в хаті чистота, як в музеї, вареники наліплені й пиріжечки з капустою, і десертики такі, що язик проковтнути можна. Ось що значить господиня! Не те, як у деяких."
При цьому Богдась багатозначно зиркав на свою дружину.
Оля від образи починала шморгати носом, сльози самі лились з очей. Ну несправедливо ж. Хай у нього до неї кохання пройшло, купа років уже разом, але ж повага мусить бути. Мусить, а нема...
Оля щоразу чомусь починала виправдовуватись:
- Хіба в мене не наварено-напечено? Встаю о шостій ранку, лягаю опівночі. Троє наших дітей, а ще й сестриних двоє. Ти ж добре знаєш, що Іренка мусіла їхати в Італію на роботу. Виходу не було, чоловік покинув, то хто їй мав прийти на поміч, як не я, рідна сестра. Потім вийшла заміж за італійця. А діти вже мене мамою зовуть. Звикли, не хочуть за ніякі гроші в Італію.
- Та твоя сеструня, вже нікого крім свого Анджело не бачить, відреклась від рідних дітей. А ти, дурепа, забула, як манікюр на руках виглядає. Гаруєш, як коняка...
А от Тонька...
І знову починалось: фігура в неї, як в модельки, і моднячо вбрана, і манікюр, і парфуми вищий пілотаж.
- Та побійся бога, Богдасику, в Тоньки немає дітей, лише коти.
- Так, коти, вона любить їх. Бо вона, вона така людина...
Богдась довго підбирав слово, яке б найкраще личило сусідці і нарешті видав: вона благочестива.
Ольга усміхнулася:
-Благочестива. І слово ж таке дібрав. Та було ж у неї три чоловіки. Жоден довше, ніж на півроку не затримався.
- Дурники їй попадалися. А вона, таки-так, благочестива. І не смійся! Щонеділі до церкви ходить, стає попереду всіх. Молитви знає і заповіді Божі. А як заспіває "Ааамінь!", то сльози на очі навертаються. Сповідається щомісяця, не те, як ти, тільки на Паску.
А вчора випадково зустрілися з нею біля під'їзду, то мені розповіла, що опікується бездомними котами, притулок для них будує, щовечора їсти їм носить. Уявляєш, яке треба мати велике серце, аби годувати котів. А ще казала, що в котах живуть душі померлих родичів. І скажи, що вона не благочестива! Не жінка, а золото.
Оля більше не мала часу слухати Богдасикових компліментів благочестивій Тоньці. Пов'язала на голову хустину, заперезалася фартухом і пішла чистити картоплю. На вечерю буде олів'є, вареники, мачанка з білих грибів. Діти замовили.
Богдасик прителіпав за Олею на кухню. Тепер вже не вихваляв благочестиву сусідку. А любувався собою, коханим.
- Оль, чуєш, а я ще нічого, ого-го фацет! П'ятдесят, хіба то вік для чоловіка?
Він встав біля Олі, втягнув живіт, зігнув руку в лікті.
- Глянь, який у мене біцепс. Ану помацай!
Господи, який там у Богдася біцепс. Як у горобця під коліном. Оля усміхнулася, торкнулася того місця, де мав бути отой біцепс і віджартувалась:
- О, мій Геракле всесильний, а чи не допоміг би ти мені картоплю почистити?
Богдасика одразу, як вітром здуло із кухні. Оля вдягла навушники, включила аудіокнигу улюбленого Цвейга і взялася до звичної роботи.
Так би воно якось плило, оте сімейне життя, якби одного дня не сталося чудо. Богдасик і картоплю почистив, і посуд вимив, і уроки дітям допоміг вивчити. А ще й компліментами обдарував... і не кого-небудь, а законну дружину.
Щось хоче, здогадалася Оля. І справді, Богдасик таким солоденьким голосочком почав лепетати:
- Оль, я сьогодні бачив на нашій вулиці занедбаного кота. Так нявчав, так їсти хотів, такий бідосічка... А чи ти знаєш, Оль, що коти, то душі наших померлих родичів? Мені здається, що я в іншому житті також був котом.
Як ти думаєш, може я би взяв трохи ковбаси й погодував того кота?
Олюнь, а ще Тонька просила допомогти занести відро з наїдками для нічийних коцурів. То я піду?
Оля тоді й до уваги не взяла чоловікових слів:
- Хочеш йти, то йди. Поможи сусідці, раз просить.
А за якийсь час це вже стало традицією. Богдасик приходив з роботи: мився-брився-пахнився і йшов із благочестивою сусідкою годувати котів.
Згодом любов до кішок переросла у любов Богдасика до Тоньки. От як в житті буває...
Сам їй розповів. Прийшов з чергового "годування". Встав на коліна, навіть сльозу пустив: "Кохаю Тоньку і нічого із собою зробити не можу. Думаю про неї. Вмираю без неї..."
Оля лише хотіла сказати: за що кохаєш цю су...
Але Богдасик замахав руками:
- Нічого поганого на неї не смій говорити! Вона, вона, вона... благочестива!
Оля мовчки спакувала зрадливцеві чемодан, виставила за двері. За чемоданом випхала в плечі й Богдасика.
Плакала, так. Але не довго, часу на сльози не було. П'ятеро дітей в хаті. І всі хочуть їсти-пити, зі всіма треба уроки зробити. В Андрійка у щоденнику знову червоним: побився на перерві з старшокласником. У Христинки двійка з математики...
Коли всі домашні справи були пороблені, а діти вкладалися спати, Оля відкривала ноутбук і починала працювати. Мусіла брати ще й додаткову роботу, бо гроші зайвими в цій сім'ї не були. Звісно, Ірена з Італії допомагала. Вистачало на все, не бідували.
Богдасик з благочестивою Тонькою й далі щовечора ходили годувати котів. Водилися за руку, як діти в садочку.
У цей день з роботи Оля поверталася пізніше. Надворі було холодно, мжичило. Листопад вона не любила. Але сьогодні в Олі був піднесений настрій. Отримала довгоочікувану посаду головного бухгалтера.
... Біля під'їзду сиділа молодиця з двома дівчатками. Меншенька була у візочку, а старшенька на колінах у мами. Жінка голосно схлипувала.
Оля зупинилася. Сіла поруч.Торкнулася руки незнайомки, тихо запитала?
- Що трапилося? Вам потрібна допомога?
- Ні, якщо рідна сестра не допомогла, зачинила переді мною двері, то ви тим більше не допоможете.
- Розповідайте, а там побачимо, сказала Оля.
І жінка повідала свою сумну історію. Вона біженка з Криму. Одразу після окупації півострова виїхали всією родиною в Київ. Знайшли помешкання, роботу, дівчатка ходили в садок. Але все обірвалося в один день. У чоловіка виявили злоякісну пухлину. Згорів, як свічка за декілька місяців. Вона моталася, як білка в колесі, але грошей не вистачало навіть щоб заплатити за маленьке помешкання. Нещастя сипалися на їх маленьку сім'ю, як горох з дірявого решета. Виходу не було. Знайшла адресу рідної сестри. Приїхала...
Тонька відчинила двері. Зробила здивовані очі. Але у квартиру сестру з дітьми впустила. Зробила чаю, навіть пригостила дітей цукерками.
- Читала, читала я твої листи на "електронці". Відповісти не мала часу. В мене тут такі справи, такі грандіозні справи... Кішки. А ти знаєш, люди такі безсердечні, викидають котиків на вулицю. А я будую для них притулок. Ми з Богдасиком вкладаємо усі гроші в наших котів. Глянь, про мене навіть у газеті пишуть.
І Тонька тицьнула сестрі якусь газету.
Ще довго розповідала сестрі про свою велику і щиру душу, про грандіозні плани. А потім, наче щось згадавши, мовила:
"Все, мушу бігти, бо маю важливу зустріч із меценатом. До речі, а ти де зупинилася, бо сама знаєш, в мене немає місця, та й мій Богдасик не дуже любить чужих людей у хаті, а ще й дітей... бррр."
..."Де є п'ятеро, там ще на двох місця вистачить, ходіть зі мною, " сказала Ольга. На душі у неї було так легко, що хотілося співати.
ID:
826537
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.02.2019 09:31:33
© дата внесення змiн: 23.02.2019 09:31:33
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
