Ну як тобі руїни мого замку,
Суворі вирази облич на вицвілих портретах,
Десь ззовні мерехтить життя нового ранку,
Кудись помчало все у дорогих каретах …
Он там палац у тисячах вогнів,
Його господар вчора викликав мій гнів,
Я за годину з ним зустрінусь тут у парку,
А зараз, друже привиде, налий мені ще чарку …
Бо зараз ми з тобою лиш одні,
Рука моя до бою дуже вправна,
І я не раз в своєму сні
Карав гординю того пана.
Але, чи зроблю завтра це ... не знаю.
І все через ті очі, що мене благали вслід.
Ти знаєш, я нічого не прощаю,
Та як таким очам відмовити мені …
Дуель почалась саме в ту хвилину,
Коли сп’янілий граф про себе зрозумів,
Що він не має права вбити цю людину,
Навіть коли б весь помстою горів …
І вибивши рапіру з рук гульвіси,
Якому так на світі повезло,
Вклонився граф у бік тьмяного лісу,
Звідки хтось мчав, про щось молив його …
Колись в дитинстві
Було зовсім інше,
Позбавлене приниження життя,
У ньому ти була найкрасивіша,
Завжди у пам’яті лиш посмішка твоя …
….
Коли чужий хтось увірвався в рідну землю,
Ніхто як граф той більше не радів,
Вже встигла зброя стати нічиєю,
Та він її мов рідну знову вдів …
Але вела його завжди вона,
Замість зірок у темряві світила,
Життя як мрію вправно берегла,
Що з того, що ніколи не любила …
….
Були часи, що не шукали броду,
І плазуванню не прийшов ще час,
І билась гордість за свободу,
Народ наш не прощав образ ….
* на фото одна з ілюстрацій до роману Теофіля Готьє "Капітан Фракасс"