Ти приходиш до мене, коли сад пахне яблучним цвітом,
І веселка в житах п’є ранкову і чисту росу.
Ти приходиш зимою, а також приходиш і літом,
І щоразу у сні на твою я милуюсь красу.
Ми з тобою близькі і водночас такі ще далекі,
Схожі долі у нас і вже рідними стали людьми.
Ми з тобою удвох в небесах одинокі лелеки,
Що не можуть ніяк обійнятись своїми крильми.
Щовесни я гортаю в пам’яті наш теплий вечір -
Старий замок і лавку, де вдвох ми щасливі були.
Як тебе я ховав від дощу, обійнявши за плечі,
Це найкращий був день, що колись ми разом прожили.
Бережу я у серці тебе, як дарунок від долі,
Відчуватиму подих, хоч роки розлучать і дні.
Ми з тобою близькі і далекі, немов у неволі,
Але дуже щасливі лишилися в нашій весні. . .
19.05.2018р. Павло Мельник
