Снігами замело стежки до хати,
Примарою, зима торкає день,
Виспівують вітри свої сонети,
Знов у душі виспівують пісень.
І вже поріг. А снігу! Скільки снігу!?
Паду у нім - дитинство навпростець,
Родитися весні й рясному хлібу
І казці цій не бачити кінець.
Тихенько відмикаю старі двері:
Торкає сум колишнього життя,
Розписаного Богом на папері -
Душа враз розбудила почуття.
Все ті ж ікони, вкриті рушниками,
Дубовий стіл застелений рядном,
Стареньке ліжко ніжить подушками
І промінь сонця влігся під вікном.
Живе тут вічність спогадів старезних,
В них задихаюсь... Боже! Це мій гріх...
В нім хочу жити, Боже! Хай не щезне
Мого дитинства вічний щирий сміх.
Іду на ґанок... жменями повітря,
Вдихаю холод, разом з ним журу,
Кружляє наді мною запах віття -
Смородини смакую зажуру.
Дубова бочка від років зчорніла
І деньця он сумують в самоті...
А був той час, в ній яблука шуміли,
Так викупані в осені сльоті.
Тулюсь чолом чорнезного одвірка,
Стара фіранка квітом зацвіла
І день десь збіг, зійшла яскрава зірка,
У тій зимі, в котрій я знов була...
(С)Леся Утриско
Зачарували!
так яскраво, предметно вишукано і довершено 
