І як же тяжко приховувати свої проблеми, щоби не відлякувати оточуючих. Бо вони самі тонуть у трясині власного стресу. Немає грошей. Стосунків. Здоров’я. Близьких. Впевненості. Миру. Надії. Любові.
Немає!..
І всі спроби розібратися з навалою проблем виявляються марні. Наче травинка проти стихії.
Руки опускаються вслід за кутиками губ. Самотність у своїх особистих митарствах, незрозумілих іншим, забарвлює все в чорний.
Велика біда збиває з ніг різко, одним смертельним ударом. Купа маленьких, що верещать зі всіх кутків роками, нашаровуються та висмоктують сили, повільно цідять із нас життя.
Коло за колом. І оцей принцип: «Ти, принаймні, здоровий/маєш що їсти/не один/розумний, не те що той-то». Від розуміння, що комусь іще гірше, що чийсь хрест іще непід’ємніший, не стає легше! Навпаки, абсолютно навпаки.
Якби можна було якось виправити ситуацію, якби можна було повернути час назад чи оживити діряве серце.
Якби хоча б діти, хоча б вони не страждали так жорстоко. Якби хоча б їхні сяйні очі оминув бруд та страх цього світу.
Але жахіття трапляються, щодня та щоночі. І ми можемо лише щомиті сподіватися, що і цього разу нас вони оминуть.
А виходячи з дому, ми спішимо продатися. Начальнику, клієнту, дівчині/хлопцю, державі та людству. Тільки б виставити побільшу ціну й переконати навколишніх, що вона справедлива. Бо гроші, повага, терпіння, допомога – без цього всього нам не вижити! І ми позуємо, всміхаємось, підмальовуємо деталі, яких бракує. Ми зловживаємо Фотошопом та акторською майстерністю. Лиш би ніхто не помітив справжніх нас.
Десь губиться відчуття, що ти справді живеш, як слід. Та й не живеш ти вже як людина, навіщо знову брехати. Якби не наша суперможливість забувати найстрашніше, ми б не блукали так глибоко в темряві. Авжеж! Щодня забуваємо, що поруч завжди є Вона. І годинники відмірюють кожному із нас свій відрізок. У когось це роки чи десятиліття, а в когось – значно, значно менше…
І не важливо, наскільки ти впевнений у наступному дні. Бо він може і не настати.
І знову парадокс нашого непослідовного існування. Інколи достатньо одних обіймів, аби знову повернутися до себе. До себе справжнього. І подумати: «Все не так погано»…
