Вона прийшла заплакана і впала на коліна,
Молилася до Господа стискаючи свічу,
Просила, щоби доленька не забирала сина,
Подумала: "Не вернеться - за ним я полечу!"
І враз погасла свічечка і тут почула голос:
- "Як сонце заховається вернеться твій синок!"-
І щось до рук торкнулося, немов пухнастий колос,
У пальці щось впліталося, мов у паркан в'юнок.
Вона уся збентежена вдивлялася у простір,
Там свічки під іконами у спокої горять,
І двері храму гримнули, так голосно, мов постріл,
Сніжинки срібні з вулиці, неначе пух летять...
Вона сиділа зігнута в гачкованій хустині,
Тремтіла вся від холоду, неначе пелюсток,
Свого синочка рідного чекала в самотині,
А біль її безжалісно проймав аж до кісток.
Чи це усе привиділось - вона іще не знала,
Уся в глибоких сумнівах підвелася з колін,
Знов двері в храм відкрилися і хуга закружляла,
Одна брела в хурделицю до своїх рідних стін.
У заметіль засніжену хтось біг й махав руками,
То Галя Капітоненко, сусідка із села,
Прибігла вся захекана з щасливими сльозами,
Уся розчервонілася...мов вишенька цвіла!
Прошепотіла змучено: " Він повернувся, Олю..."
Усе заповільнилося і зупинився час...
До неї повернулося життя без мук і болю,
У хату вбігла втомлена й щаслива водночас!
І тут почула: " Мамочко! Це я, твій син, рідненька!"
Підбіг і обійняв її...в кімнаті вдвох стоять...
У храмі знов засяяла її свіча тоненька,
І знову пічка топиться і дрова в ній горять.
Вона прийшла усміхнена, припала на коліна,
Священним миром плакала ікона вікова,
Вклонилась і подякувала за живого сина,
Подумала: " Воскресла...тепер я знов жива!"
***
дякую Вам величезне!!! 
Душевний,гарний вірш!Нехай би всі народи жили би без війн! 
