Ти не така як усі. Голосно смієшся, швендяєш босоніж по ранковій росі. Щосили грюкаєш у вікна і, мов навіжена, втікаєш у далечінь моїх снів. Поки я сплю, знімаєш папільотки, розтрушуєш волосся, провокуючи Армагедон моєї душі.
Напуцував мешта, фест вифрантився – і гайда легінь до кобіти. «Цей сон, цей сон…», – загадково наспівую дорогою до тебе, оглядаючи шкари. «Ще такого вар’ята не виділа-м. Бігме», – пускаєш оченятами бісики, жеби я намагався вгадати, яка захцянка в тебе на думці. Вредна і гонорова навипередки зі спекою смакуєш морозивними кутасиками, зиркаючи на мене.
«Дівчино, дівчИно, маєш файну вроду, впала ми на серце, як камінь на воду», – мугикаю, згадуючи під час шпацеру, де ж ти живеш. Із першим присмерком ти несподівано стаєш сумирна і спокійна, немовби небо перед бурею. А губи зі смаком морозива.
«Чого ти? Не кремпуйся», – ловлю твою сором’язливу посмішку і пригортаю до себе, коли вирішуєш здатися. І щічки рожевіють, ніби горизонт на заході сонця.
