Ти пишеш знов... І знов зникаєш,
Немов навмисне вимикаєш
Словесний важіль наших душ:
Лиш чутно вигук: «Ані руш»!
Немов завмерлі, стоїмо...,
Слухняно дивимось в вікно...,
А шелест листя на гілках
Раз у раз тамує страх...
За мить розсунулись дерева,
Неначе в Пітері мости,
І ніби срібний дощ із неба –
До мене посміхнувся ти...
Неквапливо підійшов, стривожено вдивляючись,
З ́́усмішкою таємною, назад не озираючись...
Свій погляд в очі спрямував, затамувавши подих,
Тремтячим голосом промовив: «Чекав на тебе я так довго...».
