"Після нас хоч потоп" бо мені не вертатись сюди,
Бо мені не хворіти, нащадкам на стіл не дивитись,
Назавжди́ наживусь, а усе, що за мною – зажди!
Я лишу тобі світ, в целофановий саван сповитий.
Ми природі насипали в очі потовчене скло,
Немовлятам в колиски поклали базальтову вату,
В соцмережах у нас не один гламурований клон –
Ми без шкіри у них, втім, боронимо межі привату.
Після нас... а насправді, що буде колись після нас?!
Ми зайшли як орда, не володарі, навіть не гості,
До артерій землі націдили отруєних мас,
Океан завагітнів сміттям і виношує острів.
Вже онуки не знатимуть, як смакували меди,
Як пили із криниць. І спитають "А хто винуватий?!"
Що немає води – бо діди досягнувши мети,
Замість того, щоб жити, навчили отців споживати.
Наше пекло і деяких з нас не на жарт допекло,
Хоч прогризли тунелі, у космос штрикнули ракети.
"Хай би зараз потоп!" – видихає скалічений слон
І зітхає дельфін, задихаючись рваним пакетом.
Сильно! Та все таки треба не падати у відчай, а щось робити. Навіть, якщо інколи здається, що це вже не має сенсу...Має!Адже, якщо здатися, то легше не буде.
Як соромно, що ми(людство) дохазяйнувалися до такого...соромно перед кожним дельфіном, перед кожним дубом.... 
