Ой, як же нестерпно боляче втрачати
Близьких та дорогих людей.
Від відчаю рвучко хочеться кричати,
І сльози ллються із очей.
Серце так невгамовно б'ється,
Мов розривається на все в грудях: «Не вірю!».
І заспокоїть не вдається:
«Чому, чому так сталося, не розумію!».
Розум не усвідомлює майже нічого.
Здається, що це лиш сон чи чийсь злий жарт.
Вуха оглушені, не слухають нікого.
Думки тужно повертаються на старт.
Бринить так монотонно та понуро свічка.
Останній адрес: хмурне кладовище.
На портрет почеплена струнко чорна стрічка.
А дух здіймається все вище й вище.
В душі щось різко обірвалось...
Промінчик світла, він помер.
Життя було і перервалось...
Як жить без нього тут тепер?
І скільки слів, планів, мрій сплести не встигнув
Той імпульс, лишив палітру непримітних та видимих слідів.
Лиш образ на фотографіях застигнув...
І час підкреслить чи зітре цей вклад великих та малих плодів.
Не буде більш обіймів трепетних, лагідних та ніжних,
Розмов розлогих, теплих та в'язких.
Не буде більш із ним усмішок, емоцій білосніжних,
Веселощів ефектних та п'янких.
Думки: «Невже не можна було жити без образливих сварок
І цінувати кожну мить,
Не марнувати час, а навпаки продумувати кожен крок?».
А серце ж труситься, щемить.
Втрата... Для сім'ї – це розпач, гнів та горе.
Щодня розігруються тисячі таких трагічних та жахливих драм.
Пекельний смуток, неначе темне море.
Щодня відходять або ж пустіють тисячі неповторних панорам.
Кажуть, що час лікує, загоює, розгладжує всі рани.
Ні – це тільки спогади трохи віддаляються, тьмяніють.
Вони плавають в безодні нашій, мов тягучі каравани,
І час від часу здіймаються з глибин, і бентежно віють.
Ой, як же невимовно боляче втрачати
Справжніх, рідних та дорогих людей...
Від відчаю тупого хочеться кричати,
І сльози рясно ллються із очей.
23.11.2015
дуже боляче дуже ти плачеш весь час. Чудовий вірш 
