Дивлюся "Тягар людських пристрастей", фільм 1934-го року за романом Сомерсета Моема. Не знаю, як читаються його твори українською, але його англійську я сприймаю погано, це якийсь особистий пунктик. Але ж це фільм із Бетті Девіс, яка могла прикрасити собою будь-який матеріал.
Приблизно посередині стрічки герой - чи то невдаха-художник, чи то майбутній лікар - перебирає у крамниці футляри з обручками, щоби освідчитись у коханні знайомій дівчині. І мені згадується, як у середині вісімдесятих ми мешкали у с. Синяк Вишгородського району, де моя мама влаштувалася бібліотекаркою у сільському клубі. Відповідної освіти у неї не було, просто наша родина переїжджала з місця на місце, сподіваючись де-небудь отримати квартиру. А до того часу ми жили переважно у гуртожитках "для молодих спеціалістів" із однією кухнею (дві газові плити) та туалетом на декілька родин. Усяке траплялося.
А в сільському клубі стояв більярдний стіл та відбувалися церемонії укладання шлюбу. Я нічого не тямив у цьому, досі не тямлю - не скажу чому. Але.я проводив майже весь час після школи там, у бібліотеці, де працювала мама. А молодята після церемонії завжди віддавали мені, дев'яти- чи десятирічному, свої маленькі коробочки з-під обручок . Вони були різні, ніколи, наприклад, не можна було вгадати, якого кольору будуть коробочки після тієї чи іншої церемонії.
Квартиру нам дали п'ять-шість років потому. Двокімнатну, під Києвом. У селі, де я мешкаю дотепер.