Осінь наділа тобі рукавички
Знову прикликала холоду звички.
Сірими марами скутали хмари
З’їли твої всі чудеснії чари.
Хитро втягнули у суму тенета.
Швидше щодня йде до ночі планета.
Дьогтем все більше наповнена діжка.
Гірко сидиш, не вилазиш із ліжка.
Марно тепла ти випрошуєш в чаю.
Книга з пригодами нудиться скраю.
Знаєш у них там емоції, щастя,
Ніжно цілують дівочі зап'ястя.
Думаєш в тебе не буде такого,
Мирно киваєш до суму німого,
Весну чекають насуплені щічки,
Квітів все хочуть та теплої річки.
Справді ж усе це підступна омана,
Твердо не хоче загоєння рана.
Осінь нам вперто ж толкує: «Дається
Справжнє тепло не від сонця, а серця».
Холодом в’яже людей між собою,
Грає завзято із неба водою,
Щоб зігрівали ми ближнього свого,
Й линули ніжно тепла до живого.
