По вулиці гордо крокує маленьке дівчатко:
в пшеничне волосся вплелися смішні кіснички,
тримає за руку маля найсильнішого татка...
Немає на світі міцнішої тата руки!
Дівчатко прямує туди, де лялькИ на вітрині,
а всі перехожі з захопленням дивляться вслід -
її оченятка, неначе дві зірочки сині,
вбирають захоплено цей, такий радісний, світ!
Та ось зупинився цей погляд і став безпорадним -
безхатька узріло малесеньке миле дівча,
сидів у кущах він вчорнілий, як крук, під парадним,
зневіра, образа і біль аж світились в очах.
Дитина на батька звела переляканий погляд:
-Чому це дідусь заховавсь у кущах від людей?
а батько, що гордо ішов із дитиною поряд,
не міг їй сказати: -Такі не потрібні ніде.
Дівча зупинилось:-А може він, татку, голодний?
Не треба попкорну і барбі не треба мені!
І вражений батько погладив голівоньку: -Згодний.
в кущах заблищали надією очі сумні...
Невже наші душі, що нині в глибоких руїнах,
нарешті байдужість, як панцир, відкинуть убік?
А може це йде вже нова, молода Україна,
що Віру, Любов і Надію несе у собі?
Дуже гарно! На жаль маємо,що маємо... Черствіють людські душі...Хто знає,як виросте дівча чи залишиться таким чуйним,як нині...Дай Боже,щоб мудрішим було покоління!
Дуже гарно! 
Впізнав? 
так, вона 
