«Досить! Досить клеїти дурня! Коли ти нарешті подорослішаєш? Що коїться у твоїй голові?», – кажуть вони мені, ніби гарпії, підстерігаючи на кожному кроці. Я далі блазнюю, чи то пак, залишаюся собою, не зважаючи ні на кого.
Хто я? Вічний блазень, далекий від життя, шалений вар'ят, чи той, хто повинен прагнути бути як усі? Я сам уже не знаю, хто я насправді. До болю прикусую язика, щоби не проговоритися.
Всі дурниці роблять зі серйозним виразом обличчя. Ніхто не знає про це краще, ніж ми з тобою. «А ти хочеш бути дорослим?», – зазираєш у мої очі і тримаєш за руку, ніби боїшся, що я тебе залишу. Аби розвіяти сумніви, я намазую твої вуста абрикосовим варенням. Твоїм улюбленим.
Звісно, аякже, авжеж, не інакше. Зовсім не так, як у всіх. Я знаю, як дико приємно блукати темною кімнатою і в суцільній темені за мелодією серця відчувати, що ти близько. Раптово зустріти тебе, аби до ранку з шаленством змивати темряву з твого лиця і злизувати абрикосове варення. Твоє улюблене – моє улюблене.
От халепа! Куди поділися мої нервові закінчення? Невже я втрачаю свідомість, щоби усвідомити тебе? Я забув твоє ім'я? Та навіщо тобі ім'я, якщо ти пахнеш вологими трояндами й... абрикосовим варенням? На пучках твоїх пальців, у кожній твоїй ямочці – я. Рятуюся від світу, що стискається зусібіч.
Не переставай сміятися. Будь зі мною. Грай вар'ята. Бережи приватну територію нашого божевілля.