29.01.2020
Сонливо стукочучи рейками, похитується старий купейний вагон. Темно-червоний дерматиновий інтер'єр, екстер'єр — традиційний синій, укрзалізничний. Пам'ятаю, колись на першім курсі прокинувся, а в мене ноги сині-сині, як оцей вагон. І я наче аватар. А то простиня нова мазалася, дешева видно була.
Тут все просякнуте старістю і слідами життя інших людисьок. Він ніби маленька планетка, яку засмоктує чорна діра, а та все пручається, пручається.
Біля вікна сидіти добре. Наче дивишся кіно. Лиш вікна поганенькі, заклеєні і заткнуті чим було, аби не дуло. І те "чим було" значно ближче до чорної діри за сам вагон.
Гарно, але бридко і холодно біля вікон.
Огрядна провідниця збирає квитки, ніби тролейбусний кондуктор, якому треба хутро обілетити всіх і цапнути за шкірку зайців. Відчуває себе повноправною господинею вагону.
Товстезним ланцюгом прикута верхня поличка — довічна ув'язнена і слуга залізної коробки. Завжди людиська бояться впасти з неї серед ночі. Так і засинають, гріючи руками самотні ланцюги.
На диво, сьогодні моє купе зовсім пусте. Немає ні солдатів, ні бабусьок з клунками, ні неохайних чоловічків з рибою. Навіть дітей. Може, у цій самоті й до ранку доїду.
Вечоріє. Розклав матрац, застелив постіль. Гасне світло у вагоні і спалахують ліхтарі за вікном. Трохи погортаю стрічку у фейсбуці і відключуся.
Вранці я знову прокинуся в тому ж ліжку. Не вагонному. Вдома. Знову приготую квитки, паспорт. Знову зустріну господиню шістнадцятого вагону і трястимуся потягом до Києва. Тепер я вже спробував усі варіанти і напевне знаю, як вирватися з цієї пастки часу. Тепер я знаю, але більше не хочу. Та й навіщо?
Тепер щодня я сідаю у потяг, читаю нові й нові книги, говоритиму щоразу з іншими людьми і проживатиму все це знову і знову. Вдалий день. Знати б, коли це кіно набридне мені?
Цікава розповідь...Не заздрю весь час чути стукіт і йорзання вагону на зупинках...А,ще запах,який в*їдається в ніс,що,аж хочеться кудись заховатись,чи то чхнути. Удачі в дорозі. Шануйтеся,нині ходить грип...