Поема
І вигнані в ліси, в пустелі, в гори –
мислителі, поети-мудреці.
1
А ці,
що остались в містах, - в котлах
для варки, –
хто витиснутий в небо, хто – під
землю,
де менший регіт речовин і писк,
бо вже до вечора і небу стане парко:
як розігріті підпираючи примари
зростуть гриби психічних випарів;
то жарти
всесвітні:
люд встає – встає психічна хвиля і
своє
бурлить, несе, думки на стінаї вє,
нівечить щонайменший зирк обличчя,
якщо
воно в собі її не вбє,
й так швидко
наростання настає,
що й не отямиться
ніхто,
як всіх зівє
один тріскучий вал, що
крутить, котить, бє;
як своє
кидання в фарби крові вал пробє,
прогиркає, пооддирає далі й далі –
влягається на струни до небес психічна
кров
від колеса води і грунту:
те, що для вод – до вод і
повернеться,
що є для Огню – огнь звє у центрі
в спокої, вмістилище своє просяявши до
Низу, до країв.
то ж чиї
готуються, як ніч, чутливі крила?
коли вже ніч все зморене накрила,
то солодко черкання йдуть її
до півночі, – хто знає щО тоді?
Хто взнав закон єднання справедливий?
2
небес і долі, що було і є, і буде?
Стрічайтесь, наші душі-кораблі,
минуле – щоб майбутнє розпинати!..
…Нащо ти кинув мене, віку ХХХХV –й,
Мій диве, коли я тебе прозрів?
Нащо твої жахаючі знання? –
тут люди йдуть безвинні навмання
загинути.
За північ в час Бика,
щезає з душ уся журба тяжка;
тоді й складається і чистим і святим
В далекім небі лиш себе знайти…
І згодом йде у сон четвертий віщий,
устріти тих, хто у законі – вічність…
Знайти коханих! Відлітаюче в імлі
личенько біле…
Жінка в білім-білім –
з руками, що припяті
до землі!..
В полудень нас звело.
3
Плечі-конвалії скрикнуть…
в платті – і хвилі на нім, –
так спотикнувся безмовністю скрику –
Вогнь зачепився в мені.
Сило небесна!
рятунок постав поза
світом, –
Скільки скресло,
СКІЛЬКИ Б СЛІВ Я СКАЗАВ…
Живися, світе, моїм серцем, як востаннє, –
Котися, мірна коліснице пізнавання,
Ставайте, знаки зустрічання й ножквання,
І ріжте, ріжте! Звуки серця – вам вітання!
Бо обнімуться біг світил
й моє кохання!..
4
в млі – в житті – у млі над світом вогнь засяяв –
й світ
той розпроставсь, не гноблений нічим, найбільше –
квітом
дзвіночків від клітин на кличі атомів тяжких, –
так
резонуючий їх інтервал ослаб
й забивсь під звіздним опиналом
в унісон із центром світу
Це я прощаюсь з вами.
опали води людських дум на води
й над рівнями тих вод здійнявся огнь, фосфорисцентно
розливаючись хмарками, на свої на кола
висотних випромінювань, що оком важким і не зримі, –
зрить духовне Око, як йдуть рідіючі хмарки, й розиспи
іскр по оболонках, і спалахи їх прийняття, і спів єднання
5
Кохана!
Довкола тебе златоокий острів –
і він факає мені в голову і в груди,
а холод виру
крижаної тьми людей
не піднесе їх навіть подивитись,
як прилітає яснобачення – безсмертя
на сонячних квітує островах!
6
опівночі раптово гасне все наркотичне марево
у піднебессі
так тяжка мука в небесах земних і нетривка, чахне і опадає
Блажен, хто намір і бажання мав
І з чистим серцем ангелом літав
У чистому надзірному просторі,
Коли вже люди камінці у морі,
Дитятка в глибині юдолі горя.
Аж то ворушаться, як плавники, вві сні
Над ними лиш молитви і пісні
Минулого – то душі їхні в сні,
Щоб через мить-миттєвість ранку
Поглинутися справжнім сном, де рани
Один другому в крові завдадуть.
Це я прощався з вами всім життям
В ночах, коли ви чисті і могли почути,
Як розлучався і як все прощав,
І плакав у мені вогонь закутий.
О так! Чим більше я з людьми прощавсь,
Мій дух сильнішав – і здоровим став,
І недосяжним для летючих кігтів вод –
І –
І я повстав веліннями природи:
Весь – сонце хвиль, і совісті. Й свободи.
І знаю вже, що вправі був почути
Вуста землі й небес; в людських вустах –
«Ви інший. Вас би не повинно було бути.» (І.Ш., вставляю - поет В.Коротич)
7
вами закладається в той Час все те, що з вами завтра буде;
з вас і з наміру і до яких небес скрижалів сягли –
вже там
змикається, що буде завтра й далі, які земні і неземні
огні
пронижуть вас;хто не чита імя нове
своє –
невчасно збуджене об слід минулого уб’є, за попередженням:
нехай не напсує, тут – так тече;
хто в крайнім ступені ступив – і в Час, щоб по душі
не розуміли й щоб не збили – на волосинці його висить світ
й звучить!
ми розлучались, вже, коли
важке тягнулось на копил води
минулого, на числа часу –
імена й події; а
не вловимі світом скрипалі
що в нижчій музиці перекидаються вогнями –
як мало вони можуть вести днями… як вічністю
вони
ведуть жалі
за ненародженими в духові:
не в той розвій ідуть всі люди
8
О Небо! солодко з безсмертя – у кохання!..
Чому так гори лиже вітер сонця?
Всі гори – я. Плечима впав у вснсвіт
І від плечей я спека і повітря
І світ
І всі хребти ворушать
вітряний потойбічний мій язик…
і так,
як перед бурею на морі йдуть
поперед всього хвилі страху, народжувані зрушенням води,
і мисленням, й тертям із небом, – руйнуючи крило вогню
душі і мозку, – так в стогонові океану люду і атомів
та дорікати –
це дорікати хворим страхом-раком,
що їм приносить ззовні!
то так людей нема, є – перетікання вод з
розпиленостями
протомозків-полів,
що не зібрав я, не пропік
коли впечу й здригнуться крила душ між прірвами,
скажу: де лиш ганчірям мови ви проведете по мені –
невидимому в людях – ви скинете назад їх
в кігті вод –
в ревербератори; в полон до несвідомого… у рідний хаос;
змінити поле – буде інша вже людина при тому ж мозкові:
не в пандемії поривань
в напрямку знищення зірок…
Проходячи воложища дерев
і шелестячи шкірою і волосинками об одяг,
мене доторкуєшся думкою, прекрасна,
і втягуєш, – наковтуюся сонця у душі.
Коли ти думаєш про мене, то мене
проймає дрож, гарячі хвилі мління
прокочуються – і квилить проміння…
і спечно ллється, – і одним молінням
пала повітря! – й окриля
мене!
Я стану сонцем!!
З тьми гіпноз іде…
Ми станем своїм щастям – незрівнянні!!
Невидні твої руки полумяні,
О ангеле!
Хай Небо нас веде.
відриньте світ – і зосередьтесь у Христі! в наданій
вам огненній таїні
хвилі свободи! Волі – не від людей, від духа сірості, який в борні
з яскравим!..
закрийтесь від гіпнозу пекла: щупальця-плями
випромінення біди лізуть в щілини
між окиснення вогнем й розширюють луги могил…–
біда веде біду, – руйнують крила
так родова хвороба всіх людей – безумність низького,
посадка океану-і-космосу, що в ритмах, –
бере на свої ниті руки й ноги, вони вже –
клешні перед чорним ротом
ви не ідете серцем до мамони? там поле це, –
в духовній непритомності є вже і неспроможність
попасти в слід високого вогню щасливих, що свіжіють
у грозі, й драконяться між брів магнітних бур,
і послідовно йдуть як діти сонця
9
Коли впадете в слід мій, в той що має
так збовтані рухомі оболонки,
що в одну точку кидають ваш дух –
дух спахне ваш –
з вас підніметься хвиля,
нею побачите на мить – мить сонця –
весь безсмертя світ так вчуєте –
нічого нижчого не треба, –
знайте в цю мить – це я прощаюсь з вами
і як мені – з натхнення – в дикий квіт –
коли із мене відлітає цілий світ!!
а зостається тільки слід…
То до опліднення майбутнім хід.
Лиш серцем чисті – підійдіте.
направленість перетікання інформацій та чистота (!)
гармоній –
визначають івсе в єдинім полі духоматерії, – є
справедливість;
так в мірнім строї сонця генія і вище –
для всього місце є своє:
чия душа якого сяяння досягне –
там і живе;
мене відчують та не зрозуміють – на славу Божу
в тих, котрі поснули (прокинулись), стрічалося майбутнє
і минуле; так сходячись у вишині, в єдиний час –
прощаючись – виходить все із себе, щоб повернутись
в справжнього і в вас
прощаймось, так прийшов рубіж, щоб і мене не знали,
і щоб не розуміли, не казали почуте не від серця…
не вели
лезами вузьких променів з голів. Переступайте межі! Говоріть
із серця й чистої душі…
бо так, коли навік прощають
прощайте, не нажив бажання ті, що не лежать
в сліпучій чистоті… і все, – не може дух в нечистоті,
я ще людина
прощаймось, люди, –
сміх космосу
в ячанні молодім
з його обличчя – кинув виклик, він –
мені чи не одному. Пам’ятайте:
88-й, початок опускання активацій: обличчя неба холодає
І старіє…
Не там копирсаються
прощаюсь, щоб лишитись молодим
10
зчепились плазми ув обличчі неба, і блискавки
з них полетіли в сни, як ластівки… несучи будучність,
а люди лиш викривлень взяли з цих снів, –
сміття їм заломило світ в душі, –
не бачать душами, й не розмовляють, і не покращують
майбутнє
посилами могутніх блискавок
молитв
… Так буття піднялося
в пориві:
я –
над чашею гір,
де зі споду зриваються
бульки повітря.
пританцьовуються
і скидаються вгору, гарячкові
й приласкані вкупі взятою тягою
строгості.
І весь дріб
виноградних клектань я ловлю
вище й вище крилом, а дрожжю –
танок прихований то вогню,
то відривів душі, то мислі,
де ширяю, здіймаючись – втрапляючи разом
в чашу вищу, п’янку,
і сліпучу, і віщу, так за ниті тримають
еталони моєї душі із Кавказу й Москви,
і ще з Києва, над яким в незборимій
психічній енергії одночасно є я. Що відчутно
на оплесках прибалтійськиї циклонів-братів
з їх шляху на Урал.
прощаюсь моїм центром, що вмів бути свідомістю
цих рікі гір, степів, трави, дерев і звірів:
допоки люди враз не закричать, що в них брудна душа –
і музики всієї не впускає –
обдурені й розлучені вони,
не знають щО це було,
Хто обійняв їх материнським духом й вібрацією
звільнення
й підйому,
на Чий вогонь настроювати душі
і трепетні серця
Простіте серцем і нічого не кажіть:
допоки вас триматиме згори
летючий намагнічений порив
і – зосередженим – наструнчитись
велить
нелюдська наростаюча журба
за простором, де є любов хоч мить…
одна, де справжні ми…
мій неприборканий духовний круголіт
із серця й легких речовин – на всій землі –
стає вже неможливим в низькій днині…
як не було ще легшої людини –
немає в світі й тяжчої межі:
як дивно перероджуватись в інше,
для чого нижчий світ – чужий.
Я між людьми вже так остротів,
так розпрощавсь і все роздав, – осиротілий, –
що в духові останні дні на тілі
горять.
Все – дух! Так я – це ви.
А більшого я не скажу – ще не живим.
відчули вранці подих того – хто радощів, хто смерті,
хто нещасть, – що вже наводитись в подіях почало,
пробігло кровю, і ніхто ніщо не змінить;
калічень і убивств, психічної різні;
все – механічність і неодворотність –
і раптом виплив безлічокий звір і зливами очей людських
ув механічний вир втягнувся весь – сліпий. –
відкрив безодню рота, викручував із дір землі всетяги
личинок й атомів,
і голоду на дух
Цю кров із серця.
Світ дає вбік, – в горлі
клубок
незапитаних чеснот, –
й сам собою злетиш, і
в півсні прилинають Знання –
некорисливі
й неприкладні.–
Гірне світло!..
простіть мене і раз, і вдруге, й втретє… де вибух світу
очі душ відкриє, побачите,
і праведні і грішні, що ви – безвинні, що є і я,
й мій слід, для мене ви святі в моїй любові!
І цього разу – розіпнуть мій слід.
Бо вал безумності
змете усіх на дибу –
ніхто крізь шкаралущу вод і не діткнеться до тіла
самостію й світла; де Бог поставить;
я передав знання
і знав кому
Я знаю як покращувати майбутнє
…………………………людей
Кохана,
як ми зійшли на золотистий острів
і він факає нам і в голову і в груди
а холод виру крижаної тьми людей не піднесе їх
навіть подивитись як відлітає ця все ясність
безсмертя на сонячних квітує островах
---------------------
Чи знаєте, що в вас говорить, коли говорите:
«Я маю досвід»?
І що є що? і – коли? числа?
Знаєте всевидців?
1988, жовтень, листопал.
ID:
863143
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 31.01.2020 11:40:59
© дата внесення змiн: 31.01.2020 11:40:59
автор: Шевчук Ігор Степанович
Вкажіть причину вашої скарги
|
