Дитинство… Безтурботний милий сон.
У ньому світ яскраво-кольоровий.
Це добрий, ніжний, лагідний полон,
Що зітканий із ласки та любові.
У двадцять – сон солодкий, наче мед,
Так хочеться поніжитись уранці.
У тридцять – відкидаєш теплий плед,
Нема коли валятись на лежанці.
У сорок – натомився та й заснув,
А не доспав – і стоячи дрімаєш.
У п’ятдесят – вже капсулу ковтнув,
Усе частіш на гальма натискаєш.
Минуло шістдесят – не спиться й край,
Болячки й думи про життя прожите.
Скоріше б ранок. Боже, помагай,
Бо так багато треба мрій здійснити.
Молитва в сімдесят – безцінна річ,
Крізь сон знімає болі і печалі.
Вісімдесят – прожита знову ніч
І, слава Богу, вдома – не в шпиталі.
Вже дев’яносто. Жив би ще і жив.
Чи день, чи ніч, чи спати, чи не спати…
Чи снити про життя, як диво з див,
І сторінки в думках перегортати…
І ось уже розв’язка, епілог…
І тихий сон… Його не відмінити…
Насолодись, живи, як учить Бог,
Працюй, поки ще можеш щось робити!
