Вже південні вітри нам до днів доточили години,
І обсіли верхівки тополь галасливі шпаки,
Вже запахла земля, і ведуть всі до неї стежини,
Бо давно вже вона зачекалась людської руки.
А Михайлівні що? Ій давно тільки того і треба!
І, щоб зиму і з тіла прогнать – краще всіх нагород, –
До землі!..
А вона ж навесні так і кличе, мов небо!
Тож спішить наша бабця на свій невеличкий город.
Тож летить до землі. Тільки ноги не ті уже стали:
Не встигають спішити по цим стопройденним стежкам.
Із собою (вже звичка) води скільки може узяла,
Пов'язала хустину квітчасту, мов справді у храм.
Проминула і сквер, і фонтан, де б водиці набрати,
Та не можна, бо лають за те, бо то ж справді фонтан…
Ну то й хай воно так. До каналу ж – рукою подати,
А відтіль півшляху – і город завидніє он там.
На мосту зупинилась, щоб подих злегка перевести.
Подивитись, як ліс вироста, де шуміла вода,
Так іскрилось на сонці життя, що й очей не відвести,
Яка сила була, а яка глибина й широта!
…І згадались часи щасливі,
Як були молоді-красиві,
Як жилося і як булося,
Як шуміло на ниві колосся,
І городина родила,
Всього вдосталь!
Де й брались сили?..
Потім раз – і води не стало.
Із калюжі воду черпала.
А сусідка, що угорі
Все раділа, що комарі
Зникли. Нащо їй та вода?...
Не найбільша з усіх біда…
І зітхнула, сльозу змахнула,
Ніби все життя пом’янула,
Й від каналу все далі й далі
Понесла всі свої печалі…
Березень 2020
