Одна моя колежанка з “німецької редакції” (не запитуйте, в якій установі: всі знають, що на Українському радіо) навчила мене вислову “метеозалежна людина”. Молоді (більшості, принаймні) з власного досвіду невідомо, що це означає, а от людям старшого віку – навпаки. Лягаєш пізно, а прокидаєшся, скажімо, близько четвертої і вже не можеш спати. Хоча під ковдрою ніби й не холодно, переконуєш себе, що це через опалення, яке ти не ввімкнув ізвечора (бо ж плюсова температура). Зринає вічне набоківське запитання: приймати чи не приймати снодійне (поки що це валер'янка). Знехотя приймаєш, а потім вовтузишся, бгаючи під собою простирадло та підминаючи під щокою подушку, неначе між тобою та нею існує змова. Незчуваєшся, як настає сьома. Отже, все-таки спав.
Потім цілий день проводиш у теплому приміщенні, де витаєш у своїх та чужих думках, лишень подеколи дочуваючись до шуму реальності (“Танєчко, а ви не хочете нам обом зробити по філіжанці кави?” – це начальниця до практикантки – або “Альбертівна, якщо я підніму ксерокс, там буде море крові” – поняття не маю, про що це), а затим, коли виходиш із нього в ілюміновану фарами, світлом вікон та ліхтарями темряву та йдеш до метро – тебе зустрічає твоя щемливо-студентська, твоя перша, голосіївська весна в той час, як надворі стоїть середина січня.