байка
Жив у коваля собака,
Звідкись приблудився,
Спав, як бідний неборака,
Поки пан трудився.
Та як тільки до обіду
Майстер миє руки,
Той собака скиглить слідом,
Лиже закаблуки.
Дядько зміг не йняти віри
Більше року майже,
А коли зайшло надміру,
Він собаці й каже:
«Як же це воно стається,
Суча ти скотино,
Що коли земля трясеться,
Спиш ти, як дитина?
Щойно тихий звук поживи
Потече у вуха –
Прокидаєшся ти живо
І – як щебетуха!»
А серед нас немало є людей,
Що чують лиш собі потрібні звуки,
Без вигоди не викажуть ідей,
І щоб погріти лиш, простягнуть руку…
***