Давно гніздо наше схололо,
З якого вилетіли ми.
Матусі серце все кололо:
«Хай вчаться, стануть же людьми.»
Струмок грайливо біг за нами,
Яр і калину звеселяв.
Та й ті, зі служби хто звільнялись,
Теж не вертались до села.
Щороку з школи вилітали
Ті, хто відточував крило –
Свій фах у місті здобували
Й не поверталися в село.
Журились верби і тополі
За тими, хто летів у світ.
З чиєї ж то було все волі?
Чому сільський губився цвіт?
Так поступово умирало,
Ні, задихалося село.
І біля школи вже не грали –
Занять там більше не було.
Потік струмочка притомився,
В гущаві яр засумував,
І не прочищена криниця
Водою вже не напува.
Людей і чверті не лишилось –
Вже доживають – не живуть.
В яру калина зажурилась,
Сльозою капле на траву.
28.11.2012
Ганна Верес (Демиденко).
Зворушливо...
