У старій, потрісканій і давно небіленій хаті лишилось безліч речей. Після смерті дідуся, а згодом і бабусі в хаті лише зрідка вихідними ночує їх син, мій дядько. Він вже давно позбувся того ганчір’я, тих газет і консервацій, які так акуратно складала до комори бабця.
Однак, є одна кімната, у якій за 13 років нічого не змінилося – вітальня. У ній досі на стіні висить килим, який вицвів, картини, які бабуся під час війни вишивала проволокою, сервант, у якому стоять сервізи, які завжди залишали «на потім», а ще є шафа, у якій лежить «Книга життя». Саме так ми називаємо той альбом, у якому зібрані фото ще із дитинства бабусі й дідуся.
Коли ми з мамою відкриваємо ту книгу, обоє починаємо плакати. А ще, я нюхаю кожне фото, кожен лист і кожну відкритку, вкладені всередину. Вони мають свій, не схожий на інші, аромат, який передає всі емоції і спогади, зображені на фото й вкладені в конвертах. А ще, знаєте, коли ми дивимось альбом, виникає відчуття, що ми проживаємо кожну сторінку і світлинку. На одній ми в далекому 1937 році, на цій – вже у 1949-му, а тут – 1982 рік. Із одним фото в грудях стискає, з іншим – посмішка виникає, а з он тим – хочеться кричати...
Береш фотографію до рук і розумієш, наскільки життя коротке, наскільки сповнене емоцій, почуттів, змін і терн на шляху до кінця.
