Відгукнися чуєш, відгукнися.
Чож мовчиш? Чи голосу нема?
Припаду чолом я до землиці:
«Підкажи, де золото сховав.
Нема часу, чуєш? Він спливає.
Кожна мить на вагах — то життя,
З малечку тебе люблю, ораю,
Не губи хоча б моє дитя».
Нігті у запалі відривались,
Він копав, неначе дикій звір.
«Ну, скажи! Ти чуєш, заклинаю!»
А знайти зерна таки не зміг.
«Ой, земелько, чом така жорстока?
Чом мовчиш і їсти не даси?
Я хіба з тобою був неніжний?
Золоте колосся не косив?»
Та на горе дива там не сталось.
Не знайшов ні крихти для життя.
Душі діток вже повідлітали,
А він просо й досі там шука.
Час минув, вже правнуки на світі,
Пам‘ятка жива страшних подій.
Частка прадіда у внукові родилась,
Щоби правнук правду розповів.
Олександр Кармишев,
29.11.2020
(Надихнула на написання вірша публікація https://www.facebook.com/100001569774340/posts/2843347435727554/?d=n )