Велика біда косила старих і малих. Тяжко, голодно, холодно. Йшов 1933 рік. Я тоді був невеличким хлопчиком.
Захворів наш тато, який ще не міг ходити і нам допомагати. В лікарню його ніхто не повіз – в місто було їхати далеко і нічим. Він лежав в окремій кімнаті, двері мама зачиняла - так просив тато. Та я чув, як тато стогнав, мабуть йому було дуже боляче.
Мама вийшла з хати, щоб зібрати якоїсь трави для чаю. А мені темніє в очах: хочеться їсти. Я давно вже з хати не виходжу, бо велика слабкість. Хоч би крихту де взяти!
І я прошу їсти у Божої Матері, ікона якої стояла у нас на покуті. Кажу: «Матінко Божа, допоможи - мені так хочеться їсти!».
А потім у мене виникло бажання обняти святу ікону і притулити її до себе. І коли я зняв ікону, із-за ікони випав початок кукурудзи.
Коли мама повернулась до хати, я кукурудзу вже доїдав. Мама заплакала і сказала: «Я ж з цієї кукурудзи хотіла зварити таткові кашу, може б він видужав!».
Ні вона, ні я ще не знали, що Господь в цю мить забрав до Себе нашого татка і варити кашу йому вже не треба.
