Хроніки літа 2021.
- Не чіпай! Це мої павуки! Це буде в мене павучина ферма! І вони - павуки мої - будуть капець дорогі! - Катька притискає до своїх величезних як на чотирнадцять років грудей - третій розмір хохо на мінуточку) - брудну банку. В банці двоє щойно впійманих і вже контужених восьмилапих.
П'ятеро хлопчиків у захваті од такої геніальної ідеї!
Вони заздрісно заглядають до заповітної банки, яка скоро озолотить Катьку. Десь у перспективі - все залежить од швидкості розмноження полонених - уже шурхотять солодко стопятсот пачок чіпсів і ллються солодкі ріки кока-коли.
Павуки ще не в курсі.
Катька горда, як павич.
Сонце шкварить, море шумить, дитячий оздоровчий табір нон-стопом вібрує од музичних композицій типу "стіль собачки" :
- Хочешь, стану вот так? Хочешь, сяду вот так вот? Тра-та-та-та-та-та... Это очень приятно...
Пріятно то воно пріятно - аж до гикавки інколи) - але радше дуже відповідально бути вихователем у двадцяти-чотирьох безбатченків серед прекрасного літа на морському узбережжі.
Я знаю кожного з цих дітей, як облупленого. Руслан, Андріан, Валєра, чотири Максими, три Володьки, Дем'ян, Назар, Іван, Артур, Катя, Настя, Діана, Петро, Влад, Христя, Андрій, Михайлик і крихітна Софіко...
І це взаємно.
Літо безмежно довге.
Море неймовірно синє. Підопічні мої переконані, що кожен з них - прекрасно плаває. Пірнають вони, як навіжені, наковтуючись води, плямкають посинілими губами, стікають шмарклями і вкриваються густими дрижаками - море їм солодше кока-коли. Я ледь встигаю виловлювати їх з теплої солоної води, щоб спрвадити вчасно на пісок прогрітись до наступного купання.
Останній день літа.
Останнє купання в морі - завтра потяг до рідного притулку.
- Банда, на берег! Витираємось! Одягаємось!
На золотому, як тло антикварних картин, піску самотньо лежать чиїсь шорти і босоніжки..
- Чиї шорти?!
У нас зникла дитина.
Зникла просто на пляжі. Серед білого дня. Море хижо викочує на берег височенні хвилі, готові ковтнути необмежену кількість неуважних хлопчиків.
Гарячий день раптово перетворюється на найхолодніший у житті здогад.
Три години пошуків. Гучномовець над натовпом відпочивальників: " Зник хлопчик, маленькі білі трусики, великі червоні вуха..." і для псевдо-своїх співвітчизників - любителів стілю собачькі: "Пропал мальчик..."
Шум прибою робить ноги ватними, а уява - безжальна подруга - малює картинки: білесеньке тільце у темряві глибин... Над безмовними дитячими вустами - такими спраглими колись кока-коли та над заплющеними очима пропливають великі та маленькі риби, кораблі... А нагодоване дитячою душею море шкіриться і гойдається, нашіптуючи " Не знайдете... Мій... Мій... шшшша... шшшша... Не додивилиссссся... Начувайтесссся... Мій..."
Цить!
Знайдемо!
Холод у плюс 32
Відчай.
- Девочки, ведут мальчика - спасатели нашли, говорит - спрятался, потом испугался и побежал.
Такі знайомі і рідні клаповухі вуха!
Літо і море, дякую вам, що не забрали цього хлопчика!
Нехай краще Катька колись потім візьме його "в долю" на своїй павучиній фермі)