О, Україно! Ти прароду мого ненька!
Ти та, що різне знала: волю і ясир.
Люблю тебе. Моїй душі така миленька,
Мов після вибухів війни для люду мир.
Люблю лісів твоїх зелене полотнище,
Неспинний біг твоїх річок і тиш озер,
Степів задуму, над якими вітер свище,
Величчя гір стрімких і магію печер.
Люблю лугів твоїх пахучі квіти-трави
І спів птахів, такий гучний, щоб кожен чув,
Коли народ плете тобі вінок зі слави
І зодягає твоє тіло у парчу.
Люблю хліби, що родить лан твій золотистий
Під небом синім, наче очі васильків,
Твій клич до волі - тризуб, гімн – палкий, врочистий,
Дух, як граніт, твій, мову - дану із віків.
І хай у погляді твоїм ще смути корінь,
І розпач навпіл часом ріже твої дні,
Ти не зігнешся, мов рабиня, у покорі,
Усе здолаєш, все здобудеш у борні.