|
«Загалом під терміном «еволюція» розуміють уявлення про зміни в природі і суспільстві, їхні закономірності й скерованість» із Вікіпедії
Всі запевняють: кохання, аморе…
Вирубка мислячих йтиме «під корінь»
Шкіра з волоссям дибки стає…
Цивілізація, як вона є.
Шлях у минуле крізь ДНК…
Ллється із горла суміш липка…
Іроде, Іроде, що ж ти накоїв?!
Перше століття… Перші герої.
Дівчинці й жінці не треба і пут
«Хмизу побільше!!! Паліть їх!!! Ату!!!
Древні знання нам шкідливі! Уб’єм!»
Середньовіччя, як воно є.
Чуєш останній чийсь видих і вдих?
Вже не бунтують… Дух волі затих.
От тільки вітер тут скиглить… Руїни…
Голодомором мовчить Україна.
Нігтик дитячий роздряпує стіну.
Дайте востаннє вдихнути дитині!
Сльози котилися в Смерті з-під вій…
Мила Софі, то є вибір не твій.
Кожне століття сповнено жахів.
Диби, скафізми, палі і плахи…
Ядерний гриб ширить нутро своє.
Цивілізація, як вона є.
Армагеддон наступає на п’яти.
В небо підносяться душі розп’яті.
У Еволюції - равлика кроки.
«Встигне – не встигне» - гадають пророки.
«Вибір Софі» фільм режисера Алана Пакули по однойменному роману Вільяма Стайрона. Головну героїню Софі, яка попала у концентраційний табір нацистів у Польщі в роки 2-ї світової війни, поставили перед жахливим вибором. Кого із 2-х її дітей залишити живим, а кого відправити в газову камеру. (примітка автора)
Атанітка
Я досягла вже статусу «ніхто»
Я проминула позначку «в нікуди»
Чи то так рано смеркнув день, чи то
Невимовно безликі ходять люди.
Цей натовп озвірілий… Уночі
Мене він знову стратою лякає.
О люди, заховайте ви мечі!
Я вже ніяких таємниць не знаю.
Згоріла плоть моїх таїн і див
У пеклі вашої «святої» інквізиції.
Погане місце для чарівних дів,
Де вбивство «не своїх» - це вже традиція.
Але дитя! Я не віддам дитя
Страшному світу. В нім клонується однаковість.
Ця дівчинка – це плоть від плоті – я.
Дитина мічена!. Я вірю цьому знакові.
Молитва атанітки
О Ви, Владики Всесвіту, заждіть!
Пізнати дайте часточку від суті!
Хоча б на трішечки, хоча б на одну мить
Ви зазирнути дайте у майбутнє.
А може там ( я б так цього хотіла)
Всі люди будуть різнокольорові
Веселкою засвітиться їх тіло
Від чудотворної і світлої любові.
А може там ( я сподіваюсь без надії)
Не будуть діти плакати від болю
Свобода буде - давня людська мрія.
Не пам’ятатиме ніхто про «поле бою»
Мені продовжіть трішечки часу.
Згорніть континуум часово – просторовий,
Бо старість швидко так роки несуть.
Ви розірвіть непізнання окови!
Бажена
Я блукаю в краях, де потрісканий світ Задзеркалля.
Де життя все плете із випадків і мрій павутину.
Обережно ступаю, адже там, що не крок, то провалля.
Час виходить і біллю безжально таврує години.
Ось, нарешті, знайшлась Доля та, що моєю не стала.
Що купається в славі, такі вже їй випали карти.
Чом ти гербуєш мною? Чом когось не мене ти обрала?
Чом закрила цей світ і міцнії поставила грати?
Зверхній погляд. В очах все читалося, як на долоні.
Ейфорії і злети, владні рухи і богоподібні всі транси
Все життя пропливло у долі чужої в полоні
І моє промайнуло. І всі мною загублені шанси.
Заскреблася душа застережливо кігтиком гострим,
Заболіла зайшлась, сотворила мені очищальний обряд.
Наставляла мене і благала так щиро і просто
І молила: «Себе, ти себе в цьому світі не зрадь»
І прийшло із нізвідки, наче Всесвіт говорить про Долю,
Наче матінки дотик до душі і до серця відчула…
Я силкуюсь пізнати… Таємниці гортаю поволі…
Хто ця жінка за склом? Це майбутнє моє чи минуле?
Зустріч
Як тяжко все-таки далось мені чекання!
Які жорстокі виявились люди.
Ця спроба , мабуть, буде вже остання,
Бо нетерпимість на землі повсюди.
Моя ти дівчинко, сьогодні зустріч наша.
Із Задзеркалля заберу тебе, пора.
У долі зміни відчуваєш ти подальші.
Мені пора. Я немічна й стара.
Тоді, у юності, у мороці пекельному
Безжалісну юрбу я обдурила.
Я заховала тебе в світі паралельному…
Ти повертаєшся на Землю, моя мила.
У світі є таких, як ти багато.
Не має значення ні вік, а ні походження.
Відчуєш серцем, всі ви телепати.
Підвладне тільки вам людське відродження.
І ти не бійся. Мольфарка – твоя мати.
Коли піду ув ирій, за межу
Буду тобі звідтіль допомагати.
Та не від всього, доню, вбережу.
Солодкого кохання стережись.
Воно дає людині два крила
Не вчуєшся, піднявшись в неба вись,
Як доля їх безжально відтяла.
Ох, це кохання, світле і жорстоке -
В країну мрій щасливі два квитки.
І казка ця триватиме аж доки
Воно всю душу не розірве на шматки.
А я? Мені вже сотні літ
Не пам’ятаю і свого дитинства.
Прадавній дуже наш мольфарський рід.
Загинуло багато від насильства.
Відчула я холодний дотик Смерті!
Бач, посміхнулася вона мені беззубо
Я вже стара, та буду я відверта,
Смерть і для мене є неждана й груба.
Люди. Село
Галина
Дивися, любий, он горбата дівка.
Що за опудало? А очі її бачив?
У неї погляд, наче чорна дірка,
Наче Люцифер сам її позначив!
Вона приїхала в село не так давно,
Коли навчався ти в універі, у місті,
Із матір’ю жили вони удвох
В отій хатинці занедбаній та тісній.
Померла її мати дуже швидко.
Хоча не пам’ятаю, як ховали.
Про дівку ходять різні оповідки
Кажуть, що їсть вона, на диво, мало.
Чи, може, зовсім і не їсть нічого.
І вдень виходить з дому дуже рідко.
Вона притримується лиш життя нічного,
І є у неї сатанинська мітка.
Живе вона з енергії живої,
Яку висмоктує з тварин або з людей,
Бо коли втупиться очима в очі твої,
Вся сила й воля одразу пропаде.
Ім’я у неї не таке, як треба
«Бажена», ну от що це за ім’я?!
А ще за неї кажуть, що по небу
Літає!... Чужачка, інша, дивна, не своя!
Богдан
Галино, ми в Середньовіччі?
Надворі, люба, 21 вік.
А баби у селі і досі неосвічені
Як нападуть, то зграєю шулік.
Приїхала до нас нова людина.
Калічка, і на інших геть не схожа.
Такі, як ти взяли її на кпини.
Вона ж із вами спілкуватися не може.
Хоча в твоїх словах є доля правди
У неї погляд справді незвичайний
Стаю якийсь я зовсім безпорадний
Коли погляне чорними очами
Кохання
Яке ім’я її незвичне і красиве.
Бажання в нім і квітів запашних
Пелюстково-квітково-ніжна злива
А очі – море. Я купаюсь в них.
Не дай лиш, Боже, Галі – нареченій -
Прознати про думки мої такі,
Вона не дасть життя моїй Бажені.
Прийшли для мене дні страшні гіркі.
Як їй відкритися? Не знаю, що сказати.
Я, той, що був найперший ловелас,
Кого любили всі наші дівчата,
Став зовсім недолугим водночас.
А що як Галя каже правду і мені
Начаклувала…Зілля? Приворот ?!!!
О, Господи , що за думки дурні
Місцевих понабрався я глупот.
Не може це кохання бути штучним.
Не марила б моя душа душею
Бажени. Серця наші співзвучно
Не пломеніли б… Зв'язок міцний із нею.
Бажена
Зустрітися… Самотність тисне груди.
І серце рве … І у душі болить.
Де ви мої всі подруги і други?
Де возз’єднання вже очікувана мить?
Я знаю, скоро… дуже дуже скоро
На Хортиці соборна зустріч наша
Вже кличуть нас зв’язки, наша Аврора
Горить. Терпіння переповнена вже чаша.
Чи вдасться нам ця стріча без насилля?
Людська держава з нас очей не зводить.
Із їхнім вбивчим арсеналом без зусилля
Для них як забавка - позбавити свободи.
Вони так мріють вбити плем’я наше
Але не знають, де стрічаємося ми.
Та раптом щось складеться там інакше,
Ми попрощатись мусимо з людьми.
Чи зможу плем’я в небо повести?
Чи не здригнусь, чи стане сили в мене,
Ох, матінко, допоможи мені й прости!
Важкий тягар несуть мої рамена!
БАЖЕНА розмова
Богдане, з вами різнимося дуже.
Ми – атаніти. Люди - телепати.
Нам заважає вбити вас емпатія…
Ваш біль, як свій ми чуємо, мій друже.
Ми вийшли з вами із одного лона,
Та пращури не полишали чвари.
Народи наші різний шлях обрали
Ви – у сітях технічного полону.
Не бачите того, що нам відкрито!
Що вся Природа пронизана зв’язками,
Які ви рвете без жалю, без тями.
І ваша злість якась несамовита!
Асиміляції із вами не було.
Не можна людям і нашим атанітам
Кохатися, бо втратять наші діти
Те, що віками плем’я набуло.
Ну ось, і так багато вже сказала,
Те, що не можна людям вашим знати
Бач, якби не отримати відплати,
Що таємницю я не вартувала.
Довіра
Я знаю, знаю, що мені не можна
Тебе кохати, любий мій Богдане
Та серце у розлуці плаче й в’яне
Без тебе невесела днина кожна.
Я покажу тобі те, що ніхто не бачив
Про це не знають , навіть, атаніти
Тримайся, любий, будемо летіти
Розправлю крила … Я метелик наче…
Тоненькі райдужні, на диво, сильні крила
Прозорі, невагомі, різнобарвні
У Ангелів взяла ти їх прадавніх?
Горбом бридким красу таку прикрила?
Не бійсь, Богдане, я тебе тримаю
Просто довірся ти мені, мій милий.
Твоє кохання наливає в мене сили!
Може, ми в небі віднайдемо двері Раю.
ВІДДІЛ 1 ОПЕРАЦІЯ «ОЧИЩЕННЯ»
Богдане, ти не розумієш,
Не можеш бачити із чим ти маєш справу.
Кому повірив? Тій, що смуту сіє?
Можеш мовчати. Маєш таке право.
Але у нас не забавка, не гра.
У нас війна із іншими істотами,
Ти думаєш вона тобі сестра?
І зачарований її якби «чеснотами»
То знай, що ти вже на гачку у неї.
Вона використовує людей
Для них, хлопчино, ми усі - плебеї.
Гіпнозом змушує набратися ідей
Про світ щасливий, «берегти природу»
Говорить, начебто, вона так щиро.
Та їй важливо панування роду
Прийшли вони до нас зовсім не з миром
Якщо мовчатимеш, не скажеш, де чекати
Збіговиська цих виродків бридких,
Прийдеться нам племінника спитати
Хочеш ти вдатися до мір таких жорстких?
Він же маленький хлопчик, ну подумай!
Чи витримає він страшенний біль
Від голок, від удушення чи струму?
Відповідальність буде на тобі.
Ти можеш злістю бризкати навкруг!
Ти можеш і наручники порвати!
Та пам’ятай – вона всім нам не друг!
Нам треба тільки місце збору знати!
ПРОЙШЛО ПІВГОДИНИ
Ну ось, подякуй дівчині своїй.
Твоя Галина – це розумна дівка.
Переповіла все що розповів ти їй.
Твоя не буде фатальною помилка.
Ти можеш йти. Пообіцяв звільнити
Тебе. Хоча не заслуговуєш ти волі.
Та й уже пізно. Не зможеш сповістити
Чужинське плем’я. Тож скорися долі.
***
Богдан помчав… Та, як не поспішав,
Все закінчилося так швидко, як ніколи.
Як наче й не було зелених трав.
Чорніла Хортиця по самі видноколи.
Бій
Такого бою ще не бачила Земля.
Такого болю не пригадує цей острів.
«За що?» - кричить поранене маля.
«Втікай !» - шепоче мати вчувши постріл.
Що там середньовіччя хиже, дике?!
Куди там інквізиції «святій»?!
«Цивілізація» подбала про велике
Убивство в угоду більшості пустій.
Дніпро, Дніпро, велична наша річка
Ти бачила бої страшні, жахливі…
Ти потопала у залізній зливі…
Цей чорний день став наче темна нічка…
Палала Хортиця пекельними вогнями
І по Землі від неї йшла зірниця.
І танець смерті витинала дияволиця…
Не всі почули крик: «Летіть за нами!!!»
Покинуті
Дивіться, що це? Запалала зірка!
Птахи летять, як журавлі, ключем!
І так чомусь усім зробилось гірко,
Такий у серце закрадався щем!
І всіх, хто бачив дивних тих птахів
Така печаль взяла, така безмірна туга!
Так, наче це – найбільший із жахів!
Так, наче кожний пережив смерть друга!
Початок літа… І летять так тихо…
Що ж за птахи у вирій відлітають?
Це – щось недобре, це – провісник лиха,
Це – наче знову вигнання із раю!
Ну а вони все вище, вище, вище.
Уже й не видно, наче й не було…
Погасла зірка… В душах – попелище,
А навкруг сонця з’явилося гало.
Ще мить… Ще трішечки… І все лихе минуло.
Вже сонце світить, духмяніє рута
Та коле душу спогад про минуле
Із неприємним присмаком отрути.
ПОВЕРНЕННЯ
БОГДАН
Хотіла плем’я в небо повести ти!
Я збожеволів? Ти ввійшла через вікно?
Ти повернулася мене занапастити?
Та я вже занапащений давно.
Я вже живу, а наче й не живу.
Тоді помер, коли тебе я зрадив.
Душа обернута неначе в кропиву.
Ніщо не миле. Я пощезнуть радий.
Своє я щастя підло й погубив.
Не знав, що буде найстрашніша кара.
Дала ти крила… Сам я їх спалив…
Приречений до вічних мук Ікара.
БАЖЕНА
Це почуття вини – воно як ржа.
Мій милий, що було, то відбуло.
Не треба, любий, згадувати жах.
Слабка людина – і могутнє Зло.
Ти помилився, то прости собі.
Ніколи в мене не було образ.
В цій вічній із собою боротьбі
Перемогти ти зможеш ще не раз.
Я розумію й знаю, хто ти є
Я чую серцем доброту в тобі.
Дав осягнути ти призначення моє.
Немає сенсу в запеклій боротьбі.
Ми помилилися. Ми думали, що сила
У нашій зверхності, чаклунстві, наших чарах.
Але життя проходило, мій милий,
В тисячолітніх помилках і чварах.
Я віднайду людей таких, як ти
Без забобонів, упереджень і без злості.
Я їх навчу, як їм до щастя йти.
Всі ми на цій землі всього лиш гості.
НІЧ КОХАННЯ
Світ розлетівся
На сотні мільйонів друзок
Плавився простір,
Стікав, як розпечена лава.
Пекло і рай,
Крізь завісу із болю і пусток,
Міцно сплелися
У центрі святого анклаву.
Треба вдихнути…
Повітря забракло… А втім
Несамовито кричали
Від болю, любові, надії…
Блискавки били…
Гримів безперервно грім!
Наче це смерть і народження
Найголовнішої мрії.
То підіймалися в небо,
То падали вниз!
Серце бриніло
І тіло ловило нірвану.
Дотики… дотики…
Лагідний, ніжний бриз…
Входження!!! З’єднання!!!
Виверження вулкану!!!
ЕПІЛОГ
Дивись, Бажено, там за видноколом
По небу різнокольорові пташки
Летять…Це ж Мирослав із Полом!!!
В мене від їхніх ігор цих «мурашки».
Ой, розсмішив, Богдане ти мене
Квоктухою тут ходиш і буркочеш,
Коли твій син літає. Таке сумне
Твоє обличчя. Хіба ти сам не хочеш
Відчути вітер, доторкнутись неба,
Побачити згори цей гарний світ?
Для цього, любий, знаєш тільки й треба
Закрити очі. Посміхнися! І…в політ!
Зажди, Бажено! В мене є питання:
Чому залишили нас в спокої земляни?
Не застосовують до плем’я покарання?
Хто допоміг, хто «добрі самаряни»?
Богдане, виявляється у світі
В структурах влади кожної країни
Є, як земляни, так і атаніти,
Вони домовилися про істотні зміни
Відносин. Те що на Хортиці було
Звичайно, неможливо нам забути
Багато душ невинних полягло.
Не ждав ніхто тих наслідків спокути.
Але, можливо, у землян: людей
І в атанітів сталися вже зміни
В відносинах. Багато вже сімей
Які не хочуть поділ на країни.
Які вже об’єднали те чудесне,
Що є у кожного простого атаніта
І прагматизм людей. Воскресне
Союз земний. І будуть вільні діти.
Ну а тепер поглянь , як гарно, літо!
Тримайся, милий, хочу я летіти!
Відчуй же, як це добре: Жити!!!Жити!!!
ID:
942384
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.03.2022 18:31:53
© дата внесення змiн: 05.12.2022 19:16:10
автор: Валентина Курило
Вкажіть причину вашої скарги
|
