Не холодно на вершинах егоїзму, Шановні псевдо-християни?
Не бажаю в пам'яті нових
Поколіннь залишатись,
Не бажаю жити вічно,
Й без кінця.
Бо ж не людьми
ми повинні надихатись,
Й страхом не плекать Творця.
Подивіться, справді, спробуйте,
Не бійтесь.
Гляньте ж не на них, а на Себе звисока,
Як підлі, злі й лицемірні груди,
Ховаються за розп'яттЯм Христа.
Так щиро цілуючи ікони;
Мимо смітників летить ваше сміття.
Від всього серця помолившись,
Із задертим носом минете бідного старця.
На почуття чужі вам взагалі - начхати,
Бо цінність для вас лиш має власне "Я".
Від удару щока почала набухати,
А за мить, вже з кулаків-кров'яна ріка.
«Чому?», - спитаю у вас я,
Відповідь буде проста:
«Таке життя.»
Таке життя?
Хіба ж не ви суспільності частина?
Хіба ж не ми творці сього буття?
Хіба ж не кожен з нас співавтор
Цього ще непрекрасного полотна?
Не в хрестиках вся суть, не в храмі,
Не в іконах.
А в повазі, честі та любові.
Між нами Він повинен бути,
А не в храмах, хрестиках, іконах...
25.03.22
