Вона була тиха, як година у таборі.
Висока й струнка, як гітарні струни.
Її очі ховались, неначе у мареві,
Під вії чорні, неначе труни.
І сірі очі дивились ввічливо,
А часом злякано і стривожено.
Коли він втретє кричав: дівчино!
Вона шукала підтримки в кожному.
Вона бігла вулицями і бульварами.
Підбори скошувались, як солома.
А він йшов за нею і блимав фарами -
Хотів побувати у неї вдома.
Вона завертала за ріг, у кіоски,
Та вже було пізно, щоб ті працювали.
А він все курив гіркі папіроски
І натякав, щоб та не кричала.
Та їй пощастило - забудем деталі.
Тепер все нормально - живе, не хворіє.
Це все я пишу не заради моралі,
А тільки для тих, хто мене зрозуміє.
21.03.21