Минулим жити не можна,
Майбутнє своє не взнати,
А серце вже не спроможне
Своїх ворогів прощати.
Так плаче зламана вишня,
І сохнуть в вазонах квіти…
Караєщ за що, Всевишній?
Хіба ми тобі не діти?
Ти нас поверни додому,
Щоб влітку радіти зливі,
Від праці відчути втому…
Ми вдома були щасливі.
А нас роздягли й роззули,
По світу пустили босих…
Хіба ми не чемні були?
Пробач нас простоволосих.
Як в штормі лютує море,
І хвиля пісок змиває,
В країні панує горе,
І душі людські вбиває.
І падають, гаснуть зорі,
Щоб в полі розквітли маки…
Та тільки землі доволі
На тілі кривавих знаків.
Волання летить до неба,
І кожен для себе просить:
Не треба війни, не треба!
Негайно спиніть це! Досить!!!
Дякую, Любочко.
Сила нашого спротиву, обурення не має меж. Своїми діями вороги тільки примножують нашу злість і відразу до колись братнього народу. Отже, нехай начуваються, бо перемога буде за нами.
