|
"And in the liquid mirror glowed the clear perfection of her face" Alfred Tennyson "Mariana in the South"
Картина Тетяни Молодої 2022р.
Правнук ворожки
Я виходжу з хати, прочиняю фіртку.
Стежка – в камнескоки, небо – в зоредірку.
Треба б повернути вкрадене зі вчора.
Калабані мутні. Серце смутночоле.
Ти – правнук ворожки, найгідніший фраїр.
Васильки-волошки, що мене чекає?!
Ми на перелазі – щічечка до щічки.
Тиша – в хрущостаї. Обрій – в вікносвічки.
09.07.2016
Реготи причинних
Ти прийшов в мій монастир
Зі своїм уставом
І бубниш, як душпастир,
Про свободу й право.
Потічком вода брудна.
Селі гамір стишать.
Ти чудний чи я чудна?
Брешеш, наче дишеш.
Ядра, брили (каламбур!)
Гупають у клумби.
Перепалка з амбразур –
Спадок тумба-юмби*.
Зорі згасли, нічка – тать.
Тужно. Чути вої.
В темінь душ не прочитать,
Скручую сувої.
Драна плахта – не фата.
Із розгону – в бровку.
Повз проносяться літа,
Вельон мій у сховку.
Дзвони, дзвони. Рій пожеж.
Гасять досі чинних.
З монастирських білих веж –
Реготи причинних.
15.08.2016
*Жартівлива назва народів з низьким рівнем інтелекту
Дурна й пропаща
Вийти за тебе? Ступити на стежку кращу?
Мудра пішла б, ну а я – і дурна, й пропаща.
Хочеш, вкладай все гостріше каміння в пращу*,
Цілься у мене, бо відповідь: ні, нізащо!
Бути твоєю? Любити тебе довіку?
Знаєш, без сміху тебе не назву чоловіком.
Кожного дня, розімкнувши свої повіки,
Я б сподівалась пришвидшення плину віку.
Раптом всі справи мої перетворяться в наші,
Ну а про рішення їх мені й подумати страшно.
Бути з тобою – це, наче наїстись каші,
Корисно дуже. Біда, що не дуже смачно.
08.2016
*Метальна зброя
Пісня пропащої
Не знервована, не засмучена,
Просто змучилась.
Заспокоєна. Не зчарована,
Не приручена.
Незарученість, неодруженість –
Як доручення.
Некерована – не спростовую.
Не накручуйте!
Не хворію я! Не змінилась чом? –
Бо не скучила.
Бо не зрадили. Бо не зрада це,
Де не влучили.
Плачу голосно
Сріблом-золотом,
Чавуном.
Рвучко й коротко
Перекинуто
Горі дном
Долі зболені.
Далі зморені
Списком фраз.
Ручки впущені,
Сни пропущені
Через раз.
Ось зцілована, зачарована,
Та не я.
Ось пригублена, та не згублена –
Теж не я.
Ось піднесена, смутки стесані
Не мої.
Ось змарніла (ось я) на білому
Полотні.
Ось пропаща у пащі пращурів,
Що абищо, пручатись зась,
Прагнуть мститися, причаститися
До тутешнього. Повилазять
З фотокарточок. Під підсвічником
Воском ліпляться ці гримаси.
Ось відстрочені клятви й порчі злі.
Напророчено (от вже й ласі!)
Заговорені, точно скорені,
Всі нащадки у сім колін.
Поторочі пропащій в очі тій
Заглядають, шукають тлін.
17.08.2016
Актриса
"Недосконалість – це красиво, безумство – це геніальність, і краще бути нестерпно смішним, ніж нестерпно нудним" Мерилін Монро
Про неї поети складають солодкі вірші,
Пахучість букетів пилком осідає на віях,
А з золота виткані ширми для серця й душі.
Про неї казали: таку зустрічають лиш в мріях!
Ще кажуть: щасливиця, в тебе ж блакить у очах,
А родимки густо всипають зманіжену душу!
Від слів цих красуня, мов вибрики бульки в дощах,
Пустує манірна: нікому нічого не мушу!
У сяйві світила, котре хоч для всіх, але зась
У ньому купатись примарам пересічно-сірим,
Вона, наче бідність і блідність долонь простяглась.
Повірили й щедро до ніг їй складали офіри.
Коли до зірок, то буває, що душі – трамплін,
Тож очі земні затуманює зоряним пилом.
Та щойно розвіється захват, як чути проклін
І пташка тріпоче крильми за душі небосхилом.
Вистава комічна гамує самотності страх,
Тож жодної трагіки доки не впала завіса!
Ні крику, ні стогону, просто читай по губах:
Втомилась від ролі приречена вічна актриса.
29.09.2016
Самоти сто років
"Всяка річ - жива. Треба тільки зуміти розбудити її душу." Г.Г.Маркес "Сто років самотності”
Я була б твоєю самотою
В опівнічних серця закавулках,
Зігрівала будні простотою,
Відреклась від імені та думки.
Я сіріла б стінами важкими
І скрипіла старістю підлоги,
Пролягала тінями чіткими,
Свистом вітру лоскотала ноги.
Сирістю закинутого серця
Я живила б витоки потоків...
Краплі бурі на осколку скельця,
Як печатка – самоти сто років.
03.10.2016
Між ялицями зозуля
Няньку мій солодкий, ой нянечку!
Не віддайте ня старому за панночку,
Бо у пана грубі руки та серденько.
Ох, зів'яне Ваша ружа даремненько!
Мамцю моя гожа, ой мамочко!
Ци Ви так ся віддавали за нянечка?
Ци й у Вас гіркії сльози котилися?
Ци не Ви то ще до шлюбу любилися?
Між ялицями зозуля. Ех, грішна я!
Обірвалася лічилочка спішная.
Я пригледіла ялицю сю пишную.
Уж не знайте ня пустую, колишнюю!
Лем, соколику, швидкий мій, приручений,
На сю стежку в гори, часом покручену,
Приведи ми мого любка коханого.
Стільки й буде того щастя незнаного.
Суне хмара та й густая, та й чорная.
Уж співати, уж сміятись не годна я.
Маю личко білосніжне і серденько,
Не позволю їм зчорніти даремненько!
04.10.2016
Ти сказав. Останній із
Ти сказав: я останній із...
Ти мені позавчора снилась.
Я чекав біля тих беріз
Ночі дві та два дні – звершилось.
Ти сказав: я тебе навчу,
Тільки сни не спускай у воду!
Я повинен... Мовчиш. Мовчу.
Я останній із того роду.
Ти сказав: молода, то й що?
Ти ж чужі вже читала долі!
Поторочі у поміч! – Шок.
Креслю думкою коло з солі.
Ти сказав: не втечеш, забудь!
За спиною примари зріють.
Озирнулася – каламуть,
Лиш тумани кругом біліють.
Озирнулась – одні ліси.
Це було вже, о сни пророчі!
Загорілась трава, гаси!
Жодних свідків. Палають очі –
Не зажмурилась. Дайте сил!
Чорногора снує свободу.
Ти моєї руки просив,
Як остання надія роду.
04.10.2016
Пересмішниця
Приймеш ким мене, як постукаюсь?
Наша зірка на небі скраєчку.
Впізнаю її ще ізмалечку.
Не жени мене!
Зостаюсь.
Переспівниця, пересмішниця –
Ось ім'я моє та призначення.
Як заплачеш ти, то заплачу й я.
Коли грішник ти, ось я – грішниця.
Хай невтішену і покинуту,
Хай загублену, позабутую,
Словом зранену, болем скутую,
Заблукалу, до тебе б линути,
Та зови мене!
11.10.2016
Перелякана
Дивилася на них, мов перелякана,
А потім довго, дуже довго плакала.
Давно вже сподівання всі зіжмакала
Й бажання. Але вчора все ж заплакала.
Щось обірвалося – завмерла, милувалася.
Це ніжність дивним трепетом озвалася?
Сама собі безмірно дивувалася.
Пів ночі від ридань, дурна, здригалася.
І відчувалось, і росло й тривожило.
Усе нутро і обпекло, й стриножило.
Дивилася на них, мов заворожена.
О Боже!
26.10.2016
Змучений вірш
Я трошки змучилась. Я полежу ось тут,
Накриюсь коцом так, щоб з головою.
До бою? Знову? До якого бою?
Кому світити? – В венах кров, не ртуть.
Люмінесцентна? Штучна? Лей, лей, лей!
О, дайте пити, дайте мені пити!
В сирій темниці чи в тіні алей –
Усе байдуже, лиш би відпочити.
В питанні вічнім: бути чи не бути,
Марнот марнотою у вічності минути?
Шукаєш користі. Питання став ребром!
Вже як прийнятність, звичку й необхідність
Я з власним псом вбачаю більшу рідність,
Як із, пробачте, що веду пером,
Сусідом першим чи найвищим паном.
Тому веду поетом-графоманом:
Я змучилась, не руште, це мій кут!
І дайте спокій, дайте мені спокій!
Мені, з часів Адама простоокій,
Вже прописали сім томів покут.
08.11.2016
Не випадкова зайшла
Не випадкова зайшла, –
Я прочанка, що знала куди вона йде і до кого буде молитися.
Я сьогодні до тебе постукалась, щоб води з твоїх рук напитися.
Впусти! Ти...
Ти для мене світив, наче зірка яскрава, дороговказна.
Скільки злих кілометрів я подолала, вже й не злічити.
Я шукала душі порятунку, бо зачала вона гірчити,
Та манила цієї зорі чистота алмазна.
Я в дорозі від болю і жалю, бувало, стогнала стогоном.
Нили ноги, подерті кущами, що з найтерпкішими ягодами.
Я гадала: затерпне біда! Хай ця терпкість злагодами
Нам на долю лягає, бо нам же з тобою жити!
Я не просто стогнала, я ридала навзрид, я корчилась,
Коли небо нічне затягалось зловісними хмарами.
Навіть янголи Божі у ночі такі по землі не літали парами,
Й пастухи не одну вівцю загубили, а цілі отари.
І немовбито душі неупокоєні, вітри завивали тужно,
І свистіли, і дерли мій одяг, і обпікали шкіру,
І у серці, в моєму серці безжально свердлили діри,
І не мали у тому міри.
Я брела одиначкою, що спрагла людського слова,
Перетнула небесну твердь і моря, і сушу.
Волочила поламані крила й зотлілу душу,
Та твердила: дібратись мушу!
І нарешті я взріла, підвівши погляд, твій дім між хмарищ.
Серпантином звивалась дорога і дорого брала за кроки.
Я гадала, ввійшовши в грозу, вже навік з мене змиються вроки.
Я гадала: він дочекався, бо непохитний!
Ти ж для мене світив, наче зірка яскрава, дороговказна.
Та чи разом з дощами пролився, бо з дороги жадатиму пити?
Утамовую спрагу поволі, кожну краплю беруся лічити.
Після знаку дорівнює – нам із тобою жити?(!)
13.11.2016
Не читай моїх віршів
Застрягає в горлі ніч
Підла і самотня.
Стрягнеш з нею пліч-о-пліч,
А в кишені – сотня
Шкаралуп розбитих дум,
Випитих сирими.
Попід вікна ходить сум,
Підглядає в рими.
Снігом вишню замело,
З ким тепер журитись?
Виє місяць на село.
Серцю б коцом вкритись.
Не читай моїх віршів!
Міряй нічку кроком!
Гнів мій знову розпашів –
Ллю вишневим соком.
14.11.2016
Ґави
Знов моє безсоння п'є студену воду
І рахує вівці, проклинає ніч.
Крик загасить тишу, наче оцет соду.
Закурило хату. Вичищаю піч.
Гулі-гулі, ґави, їжте мої страви!
Порала пів ночі, змучилася фест*.
Поторочі глупі мають дві забави:
Лізти людям в очі та крутити хрест.
Ніч гірка, як редька, звичаєм суворим
Кучеряві нерви в косу заплете.
Я собі заплачу за вчорашнім горем:
Хтось розсипав щастя, а біда мете.
15.11.2016
*Фест – сильно, дуже
Січе
Січе.
Лиш не збагну, чи дощами, а чи мечем?
Будеш мені миротворцем чи палачем?
Звідки цей щем?
Пече
Рана відкрита. У неї тебе впущу.
Сіллю просиплешся, я ж і за це прощу.
Занапащу
(Ще й ще!)
Душу впокорену.
Полум'ям грій, свіче!
Холодом нищить і наче палач січе
Цей непоборний щем.
Вогнище болю – кров'ю його пригощу.
Я ж бо за себе тільки собі й відомщу.
Січе.
18.11.2016
Безжальна круговерть
О підла ноче, змилуйся над нами!
Чому вичікуєш під урвищем сердець?
Годують люди грішними синами
Тебе захланну, аж тріщить терпець.
Підступна ноче, серце ж бо не кремінь!
Як скотиться з обриву, то на смерть.
Лиш сонце заіскриться, виїсть темінь,
Як знову ніч – безжальна круговерть.
22.11.2016
Псевдоніми
Називай так, як хрещена. Не для тебе мої псевдоніми,
Не для тебе ці: дякую, прошу, заходьте у гості...
Досконало вивчала мистецтво брехні й пантоміми,
Чергувала гримаси образи, зневіри і злості,
Театрально вклонялась, немов невпокорена кішка,
Виверталася гнучко та рвучко стрибала у очі.
Так звивалась до тебе, крізь тебе, від тебе доріжка.
А захмарене небо являло ознаки пророчі
Над засіяним полем, та з витоптаними ранами.
Чи посходить щось добре на нім з безіменного сімені?
Не за лицями-масками, не за виточеними станами, –
За єством, за приреченням називай мене завжди по імені.
Осінь 2016
Лічені-перелічені. Як приступити до тебе
...як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі та скрижалі.
Певно, зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу!
Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.
...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічених.
Взялося відки кохання моє, таке несподіване?
Скільки ж отих засмучених, лічених-перелічених?
В когось і щастя замовчане, а в когось – горе оспіване.
...дай мені сили стати для серця його святинею!
Муки – від нитки тоншої, а правди – від ружі кращої!
В лагідні дні – примарою, в хижі – вогнем, богинею! –
Так розстилалась з туманами змучена пісня пропащої.
...ріки течуть хвилюючі днищами кам'янистими,
Очі у днища запалися, небом не приголублені.
Скільки ж отих увінчаних мареннями барвистими?
Пестять густі тумани душі від душ погублені.
Осінь 2016
Ніч перед Різдвом
Серед ночі
Проснулась, похнюпилась, сніг – в коліно.
Зостались, о лишенько, три поліна!
Топити би пічку, та де там, лінь.
Повисли, химеряться сажа й тінь.
Заскочила в чоботи й притьмом з хати.
Мені б моє серденько підлатати!
Та хто ж з моїм горечком замежує?
Лиш онде мій пес сидить, сторожує.
Собацьо, ти гавкаєш, а я плачу.
Повідай про доленьку, про собачу!
А я тобі – сни свої, сни дівочі.
Пробуду з тобою тут зо пів ночі.
Собацьо, ти брешеш ми псячі брехні,
А я беру жалібно ноти верхні,
Та й схлипую, схлипую, та й зітхаю,
Та й в Боженьки вічності нам прохаю.
Я конче знайду тебе на тім світі!
На цім тобі висаджу рясно квітів.
Бреши мені, песю мій, довго й щиро,
Вже завтра злікують нас ладан, миро.
05.01.2017
В барвінці
Просто будь поруч! Скресли сніги в барвінці.
Кригою яви чи недобаченим сном!
Як же то дивно – сповнює біль по вінця
Серце надщерблене з наскрізь пробитим дном.
Як же то щемно – птах поселився в грудях,
Крила розправивши гостро мені пече.
Як же то смішно: хто я, коли на людях?
Як то гнітить – не опора твоє плече.
18.01.2017
Серце не спить
Серце не спить. У серця давно безсоння.
Мить, наче вічність, а вічність – коротка мить.
Серцю болить. Присіло на підвіконня.
Завтра – отямлює, вчора – досі п'янить.
Серце на паузі, стукоти стихли. Стиха
Переступило вже нового дня поріг
Лихо щоденне. Завтра не спиниш. Дихай!
Серце у п'яти скотилось з чужих доріг.
19.01.2017
Чи написати тобі листа
Чи написати тобі листа,
А чи змовчати на віки-вічні?
Мої прапращури потойбічні
Вже гнівом кидають з-під хреста.
Облудна думка, а все ж проста –
Переховатись аж до кончини.
В мені любов не знайде почину –
Засохли серце, душа й вуста.
Любов шубовснулася з моста
У темні води нерозуміння.
Але з-під товщі цих вод – веління:
Почни писати йому листа!
20.01.2017
То ви читали цю мить полинну
То Ви читали цю мить полинну в моїх очах?
Полинув янгол, перо зронивши. Мабуть, пора.
Ширяють душі, а погляд стрічний – горить? Зачах?
Мені б лиш дотик, найтонший дотик його пера!
Ви стали свідком: ось янгол смерті зронив сльозу.
Ці жовті квіти несуть для кого з лукавих снів?
Гірчить полинно і вістря неба снує грозу.
То Ви читали уривки щастя, уривки днів?
22.01.2017
Гойдайте мою колиску
Спиняють мою колиску
Нічного безумства діти.
Кладуть з-перед мене миску:
Поїж, аби не змарніти!
Мілку, як ріка у межень,
Порожню, як гнізда взимку.
Не вгледиш біді обмежень,
Голодному дню – підтримку!
Тримай ось найбільшу ложку,
Черпай нею відчай знизька.
Ковтай гіркоту потрошку
І сіль для душі, бо слизько.
Безумство в мені голосить:
Нема і від сну вже зиску!
Відсунула, – сита, досить!
Гойдайте мою колиску!
30.01.2017
Лиш не питай
Лиш не питай, чи навчилась чужих любити!
Я поміж них все частіше зі зла мовчу.
Як то без тебе, ох, як то без тебе жити?
Лізу на стіни й щоночі палю свічу.
Лиш не дивися на тінь, що ковтає сльози.
Сильні не плачуть – не плачу, як вовк гарчу.
Серця пустелі не збудять даремні грози,
Я ж і за краплю подвійну ціну плачу.
30.01.2017
Як несповідана тисячу літ
Як несповідана тисячу літ.
Як неприкаяна грішна душа.
Як перекупник, котрий без гроша, –
Чи не вкраде?
Як перемерзлий, обсипаний цвіт,
В повенях втоплений пагін життя,
Корінь, розкладений духом гниття,
Духом жури.
Як переспілий розколотий мак,
Між бур'янами голівка пуста,
Тріска, відбита ножем від хреста,
Що при путі.
Як у хоромах найнижчий жебрак,
Вітром відірване жало оси.
Як молодиця, що вже без коси, –
Страчена ти.
30.01.2017
Гіркотою нічною
Гіркотою нічною при світлі настільної лампи
Упивалася жадно. О спраго, цю жертву прийми!
Нам судилося вдвох прочиняти ворота пітьми.
Нам зривати удвох з передпліччя лілеї та штампи.
Мов причинна, блукала босоніж, сповняла покути.
Не прикута до нього, та ноги в кайданах горять.
То не квітнуть стожари, – то стражі суворі зорять.
Упивалася болем, а серце просило отрути.
05.02.2017
Виходила в поле
Виходила в поле й просила у вітру сили.
В серцях голосила: шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!
Як досі по світу луна не рознесла тугу?
Нічийна лебідка, не чутно коли воркоче.
Пошепчеться з вітром, той крила лишень лоскоче,
Ковтне її мову та й випустить скарги кругом.
Ковтне її мову: від смутку немає спасу!
Ромашки кущами, а я – стебелина гола.
В спекоти не вкрила і тінь від билини квола.
Сорочка в узорах розхристана свистом часу.
Сорочка в узорах – це хрестиком шито долю.
Звивається стежка, котру не мені топтати.
Мені ті нитки не з клубочка, – в клубок мотати.
Завіщо даруєш таку поневільну волю?!
Завіщо шкодуєш, мій вітре, безсильним сили?
В серцях побиваюсь, шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!
10.02.2017
Не розбурхати
Я не грію твоєї душі ні вогнем, ні жалем, ні словом,
Не кидаю з очей турбуючі погляди, мов блискавиці.
Як дванадцять проб'є – повертаюсь додому глибоким ровом.
Я при собі держу обіцянки, туфельки та рукавиці.
Я так тісно сплітаю косу, аж вітер у розпачі плаче:
Не розбурхати і не скуйовдити, не вивести з рівноваги!
Що тобі до "не хочу", що тобі до "хочу" мого, юначе?
Я мовчу так, неначе будую мости, світи й переваги.
Перелічені кісточки кігтями, мов у колесах шпиці.
Поховзнулася, впала – і тоді не спіши підіймати!
Закалатало ж тільки на мить рум'яне, міцніше від криці,
Натщесерце з'їдене серце моє, та й знову взялось співати.
18.02.2017
Прикривши посмішкою лихо
Прикривши посмішкою лихо –
Фарбуєш губи у червоний.
Здалося, що ступаєш тихо,
Здалось, ось він – оборонний,
А не вимогливо крикливий,
Не спраглий крові, поклоніння,
Й авжеж не пристрасно звабливий,
Не маска шалу, божевілля,
Не лик фатальної красуні,
Що цокотом підборів вміло
Вривається у душі юні,
Бо ти – босоніж і несміло...
Тож, як пройти волієш тихо,
Ти провертаєш трюк коронний –
Прикривши посмішкою лихо,
Фарбуєш губи у червоний.
20.02.2017
Обірвало мій берег
Обірвало мій берег. Стою, як жива, нежива.
Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
Як на березі іншім візьмуться збирати жнива –
На моїм зазбирають каміння і груди крові.
Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
Чи глуха, а чи справді в громах не було ознаки?
Тут до мене пшеницю вдягала ясна сонцезлоть.
Після мене посходять лиш дикі червоні маки.
23.02.2017
Ніченько
Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
За простоокість, за віру мене провчи,
Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!
Ніченько, срібная, серце мені з грудей
Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
Несла його, наче писанку ту – до людей.
Вибилось з тіла, немов діамант з оправи.
Ніченько, любко, а тямиш, яке було
Небо до того, як згасли останні зорі?
Де твої очі, чому спорожніло тло?
Це ж не сузір'я, – це долі сплелись в узорі.
Ніченько, душенько, роси мені – ропа.
Сіль проїдалася в п'яти, сльозу білила.
Ти полічила? – Одна лиш була, скупа.
Другої, віриш, з сорому я не зронила.
03.03.2017
Словом чавунним
Ні, не налякана, просто розчавлена словом чавунним.
Цукру до правди і часу до досить – не додаю.
Хвилі від слова душу скуйовдили трепетом струнним.
Час неналяканим чи роздаровує правду свою?
Ні, не ображена, просто обмотана спомину пряжею.
Суджений-ряджений мій – лихослівний цей завтрашній день.
Вкотре обмащую голову попелом, зір ясний – сажею.
Не зазбирати того, що розсипано з вуст, як зі жмень.
12.03.2017
Коли ти пішов
Слухай,
Яка почалась заворуха, коли ти пішов!
Як в мильнім кіно чи в дешевім якімсь телешоу.
Не проходило й дня, щоб вони не сипали солі
На відкриті рани мої.
А я,
Затуманена залишками від больового шоку,
Закутавшись в біле простирадло,
Пошепки кликала твоє ім'я.
Ми – сім'я!
Сім'ям, що помирало в засохлому ґрунті,
Вижили тільки кактуси, бо також були колючими,
Діти, яких я ніколи не заколишу,
Плакали, взивали до мого втраченого розуму.
Та я оглухла навмисне.
Я поріднилася з бурями,
З непогодами та затяжними грозами.
Олівцями по стінах – невипещених наших
Вимальовувала,
Виписувала,
Графила вітровими розами.
Знаєш,
Якось, спіткнувшись об тіні тих,
Що ще нещодавно заварювали на кухні каву,
Ти міцну, а я – хоч би й голодною до вечора,
Тільки дайте ковток цього аромату,
(О, то було мені за потраву – спіткнутись отак)
Я впала, здається, у п'ятий кут нашого дому.
Їхні набридливі голоси виманювали мене на діалоги.
Та я, без прологів,
Знаючи, що ти й досі тут,
Гострими пальцями свого божевілля
Вказувала їм на двері.
Відтепер –
Тільки стіни у фотокарточках і жодних рамок!
Стрічки,
Навіть ті, що закладками у блокнотах,
Позривала й спалила.
А вони щось про силу мені, коли зовсім несила.
Та у мене навіть в посуху вікна у сльотах!
Бо коли ти пішов,
Сталось так, як пишуть в дешевих романах про розірваний шов,
Про відкриті портали між "тут" і "не тут"
Знімають дурні телешоу.
І ти все це слухав.
Та яке їм діло, що досі ночую сама,
Що в оселі моїй роками панує зима,
Що в томах неісторії нашої обірвалась остання віха?!
І повторювати раз за разом, що тебе вже нема –
Яка їм потіха?
Зима 2017
Серце пустелі
Я зневірена,
Та звільни мене
Чи змори мене остаточно!
Я – пустеля
Уся у тріщинах,
У посухах купатись навчена.
Так предвічно було призначено –
Подорожнім ковтати порох,
Що розвінчаний до вінчання ще
Над пустелею і її серцем.
21.03.2017
Кутали мене коцом
Кутайте мене коцом з сивого павутиння!
Ціпом-прокльоном збийте зернята без лушпиння!
Цівкою льодяною заціпинило душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.
Агруси і порічки до часу не поспіли,
Комини похилились, призьби старі осіли.
Вікна во двір запались, як пересохлі очі.
Хміль полонив одвірки, тяму – слова пророчі:
Скільки бульбин* ся вродить, стільки вам буде щастя!
Чей покуштує челядь до чужини причастя!
Стежка ся вам постелить ген позад тую гору.
Черпайте же з криниці, бо пересохне впору!
Аж під самі ворота впала остання грушка.
Ноги корчі схопили і заніміла душка.
Вітер трощив галуззя, кидав його на прогін.
Цукор разив соленим, з уст підірвавши стогін.
Кутали мене коцом і затуляли вуха,
Бігли навздогін крокам пустище і розруха.
Десь до чужого люду вкинуто спраглу душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.
27.03.2017
*Картоплин
Котилося сонце руслами
Котилося сонце руслами
Усіх чотирьох стихій.
Страхи громовицями згуслими
Стихіям псували стрій.
Прийдеш, як дитя до матері,
З очима, що повні сліз.
Заплачеш: тепер блукатиму,
Сховав стежки верболіз.
Чи схибивши, стану прикрістю,
Гризотою із гризот?
Думок своїх неприкритістю
Зітрусь з твоїх позолот?
Прийму, як смерть, поза чергами.
Забулося, що було!
Твій слід золотими вербами
Моє лоскотав чоло.
Затоптаним травам скреснути
Судилося для життя.
Як хочеш, ховайся з веснами
В убоге моє укриття!
Котилося сонце пагорбом,
Сліпі несли йому дань
І зводили в небо пагоди,
Й лякались своїх бажань.
04.2017
Ти лементуєш
Ти лементуєш, моя мовчанко,
Гудеш, як поїзд перед дощем.
А він бідову мене, прочанку
Задарма возить, ще й гонить щем.
Пішов би звідси, щемливий блазню!
Дорога – лікар, а ти – жебрак.
Тебе годують дурні боязню,
А мудрі – досвідом ситі всмак.
Мовчанка вбралась в заліза стуки,
Лиш серце гупає глухо з дна.
Моє маленьке, ходи на руки!
Присядем вкупці коло вікна.
10.04.2017
Синіють звично мої вершини
Синіють звично мої вершини.
Чому ж ви, любі, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите?
Лелеки гніздами увінчали
Підніж забутих старі хатини.
Червоні ягоди із шипшини котились схилом.
Громи котилися попід небо.
Коли б до серця той грім прикласти,
Чи відступив би непереборний і наглий морок?
Чи в долі перше дитя – це смуток,
Щоби за друге дитя пропасти?
Та грішно пити із рук отруту, коли кохані.
Коли кохані, яка ж отрута?
На правду праведність не міняють! –
Так в сліпоті заблудилась думка, як пташка в хмарах.
На правду праведність... Боже милий!
Усе міняють і все задарма.
З шипшини ягоди покотились аж в саме серце.
Аж в самім серці, мої вершини,
У морок вбрані, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите.
По сонцесході збирати роси,
Солодкі краплі гіркої днини,
Допоки полудень тінь не вхопить – мені судилось.
19.04.2017
Як в скронях гуде твоя пісня
Ти, серце, підводиш – болиш, стискаєшся.
Чи каєшся в цьому опісля,
Як в скронях гуде твоя пісня?
Й коли замовчить, то за віщо краєшся?
Ти, серце, слабке, немов не моє. А я ж
Завжди називалася сильною.
В чужинах я чулася вільною.
Тобі ж – і поріг до ніг, мов альпійський кряж.
Ти, серце, м'яке, як варена вода. Чуй:
Заплакала, бо втомилася.
Та твердості знову впилася.
Гартована сталь в очах – тепер вередуй!
23.04.2017
Я прийду у твій дім
Я прийду у твій дім, почеплюсь у куті, як одна зі святих.
Не дочитуй до дна, не дивися навскіс, не молися на них!
Одиначкою ніч вимагає очей, що окутані в дим.
Чи найперша з своїх, чи остання з чужих, чи котрась поміж тим?
Так печеш у мені поміж ребер жалем, наче жало росте.
Незрадливих повік не зустрінуть святі, та прощають їм те.
Я прийду у твій дім, як непроханий гість. Не прохай – не піду!
Ти, окутаний в дим, припадаєш до ніг, забуваєш біду.
27.04.2017
В барвінку
Попід вікнами плаче, крається, проситься в дім
Одинокість чужа, зневірена і змарніла.
В зашкарублому серці – заздрість до неї біла,
Одинокість – одна, а життів має, певне, сім.
Ох, живуча яка! Ні морози, ні дощ, ні сніг
Не втоптали її у землю, не стерли з світу.
Не звели її з глузду ніжність і терпкість цвіту
Молодого барвінку, що просто під ноги ліг.
Чи прийняти її за служницю, чи за сестру?
Чи впустити лиш на ночівлю, а чи навіки?
Вже течуть не струмки по вікнах, – бурхливі ріки.
Тож ковтаю нічну вологу й нічну мару.
Одинокість чужа в барвінку, як в путах звір,
Босоного пручається, ріже барвінок шкіру.
Сім життів проклинала, та згодом шукала віру.
Я приймаю її за свою: ходи на папір!
01.05.2017
Мов тумани густі осідали
Мов тумани густі осідали мені на душу –
Розмокала в листах недописаних і недоречних.
Їх зачитував морок у долинах твоїх безпечних,
Де примарою, втрачена в долі, блукати мушу.
До підмитого берега страшно було ступати,
Але скільки заважить примара, що втрачена в долі?!
На півслові твої береги обриваються кволі.
Помовчи! Я в тобі буду ніжність свою купати.
04.05.2017
І прибило мене до берега
І прибило мене до берега, як віночок.
Позавчора ж іще сміялася та раділа,
На вечірках дівчатам квіти вплітала в коси
Та й приказувала: дівка красна, мов ружа спіла.
Позавчора ж іще були мені теплі роси,
Місяць повнився, як невіста, що жде дитятко.
Стежка вилася та й губилася за горою.
Кроки травами повлягалися гладко-гладко.
Чуєш, серденько, ніч даремненько не приходить.
Щось придбаєш, чогось позбудешся – все наука.
Любо-дорого споглядати, як душі пестяться,
Бо за любо буває дорого. Плата – мука.
Кроки кроками, та стежиночка має кінці.
Роси грозами, сльози градами покотились.
Щастя звіяло позавчора ще зайшлим вітром.
Де любилися – там між травами погубились.
Заквітчалися неповінчані всяко-ружно,
Як посходили – хто ромашками, хто полином.
Долю-правдоньку до віночків вплітали тісно,
Та й пускалися за водою, за часоплином.
Ох, прибило мене до берега, як віночок!
Позавчора ж іще сміялася та раділа,
І дівчата мені у коси вплітали квіти
Та й приказували: дівка красна, мов ружа спіла!
10.05.2017
Чайки голодні
М. Р.
Чайки голодні над річкою
(Чайки кормилися річкою
В мроках при втечі із вічності)
Не зустрічаються.
Краються води і піняться,
Буряться неба окраєчки.
Раю, котрий розростався тут,
Більше немає.
Може, за ним переселяться
Схиблені та пересерджені
(Рай їхні сутності зважує)
З безвісті – в безвість.
Чайки за дня зголодніли ще.
Небо від бурів здіравилось.
Рай озирається поспіхом –
Не здоганяють.
04.06.2017
Несповідані ночі
Я не можу, не можу, не можу, не можу, пробачте.
Я не я, і побий мене грім, тільки я вже не я.
Неоспівані дні, несповідані ночі, заплачте,
Бо втікає з-під ніг і дорога, і доля, й земля.
Це не зрада самої себе мене так надломила
І не кинуте поспіхом вітру порожнє "люблю".
Це не правда між правд, за яку Божу Матір молила.
Це не вірність свята, за яку Її досі молю.
Спорожніло у грудях. Не гнівайся, серце, за втрати.
Я би сіла й за ґрати, щоб тільки цю ніжність спасти!
Обезцінюю спогад, бо пам’ять й за гріш не продати.
Як любити неповно, то краще – спалити мости.
24.06.2017
Торочки
Чого тобі, моя задухо?
Розбурхай душу й придави
Оті дзижчачі заворухи,
Що втнули таргани і мухи
У мізках з повної непрухи.
А провалилися б вони!
Прошила вже подвійна строчка
Мої дівчачі заморочки.
Пустились виточки, мов рочки,
На тілі доленьки-сорочки,
Та поробилися торочки,
Позатягалися вузли.
Гори, Гори, моя мовчанко,
Як ноги глупої прочанки.
Свобідне серце у підранка,
А чорні очі – у мари.
Не задивляйся догори!
Під ноги підмітай світанки.
Складають лиця на полиці
Ті, що позбулися лиця.
Дурне співають молодиці,
Шукають дурощам кінця.
Криниці зчерпано під пояс,
Під зав’язку налито сліз.
Дерева гне пекуча боязнь,
Страхи страхіття тягнуть віз.
Чого тобі, моя облудо?
Тебе обходять пси і люди.
Не бийся кулаком у груди,
Що ти незмінна все і всюди.
Як обійдовище марудне –
Твоє збідоване лице.
25.06.2017
На злобу дня
І ти мене, і я тебе, і сонце нашу правду
Від злих очей не вбереже. Що не згорить – зотліє.
Злікується душа моя, та й заново хворіє.
Як має хтось холодний ум, то дайте цьому раду:
Він не вмирає, він – дуріє!
***
Бережи його, Боже, від душевної муки,
Передчасної скрути, запізнілої смерті.
Та не дай йому, Боже, у цій круговерті
Споминаннями стріч позабути розлуки.
***
Приходь до мене, приходь до мене
Хоч в ніч відьомську, в Зелені свята.
Як серце – слива, а ноги – вата –
Сліпим, безтямним приходь до мене!
В Купальські ночі й на Катерини,
У пізні весни, в високі трави!
Шугнеш в бездоння очей-заграви,
Впадеш не нижче землі-перини!
***
Я прошию тебе, як перину пухку
Вздовж і впоперек внутрішнім зором.
Не даруй мені, доленько, вдачу легку,
Я і так вже облита позором.
Подаруй мені, доленько, правду тяжку,
Я і так вже обмита позором.
***
Отак закуталась й сиджу
Аж під самим віконцем.
Тебе у собі бережу
Та називаю сонцем.
Тебе – солодкого, як мед,
Бавовняно-легкого.
Отак закуталася в плед,
Що із фантому твого.
На підвіконнику лежить
Старе-старе люстерко.
Загляну в нього лиш на мить
І зразу стане терпко.
Кавалок ясного ума
Відрізала, позбулась –
В плече фантома, мов чумна,
Безтямно носом втнулась.
А ти такий, як оберіг,
Пильнуєш над дверима.
Уже виходжу й за поріг,
І там тобі я зрима.
Куди від погляду втекти?
Віконце прочинила.
Лечу, та знов за мною ти,
Бо ти – то мої крила.
***
На злобу дня написані
Смішні мої вірші.
Порискуй їх поправками,
Лиш не чіпай душі.
Бери собі на злобу дня
Смішні мої вірші,
Лиш не криши неписаним
В порисканій душі.
Покришені злобуднями
Правкі мої вірші.
Лиш не рівняй під риску їх
На сміх моїй душі.
06.2017
О тісняво
О тісняво очей, вкінець помилуй!
Миліших, аніж милі нам, не бачим.
О зір наш затуманений! Незрячим
Й того простіше. Темряво, не силуй
Розгледіти в тобі хоч цятку яві.
Проміння вийшло наскрізь через очі,
По собі залишило проти ночі
Одні лиш блискітки, мигаючі та мляві.
Зажмуритись би серед круговерті
Чи вдати, наче в піжмурки загрались,
Щоб зграї ситих в посмішках шептались,
Голодних зграї – завдавали смерті.
10.07.2017
Серед білих веж
Серце моє, серденько, ти охолодилося.
Так завзято билося. Та чи ще буде́ш?
Позавчора снилося: серед білих веж
Небо пропливало і раптом зупинилося.
Небо аж захекалось, скупчилося хмарами,
Як мене побачило босою в пісках.
Каже: не стискай отак серце у руках –
Вежі повалилися під його ударами.
Я під ноги глянула, серце безборонне!
Там на білі вежі крапало червоне.
04.08.2017
Смутно-сіро
Ні, не буде вже так, як було!
Цю маленьку, довірливу дівчинку
Чи снігами, чи злом замело.
Бачиш, в зморшках чоло?
Там і подив, і спротив, і гнів,
Мов люстерко покрилося брижами.
Смутно-сіро у розсипі днів.
Бачиш, дух спопелів?!
17.08.2017
Місячна ружа
Гавкаєш, друже? Он яка тяга дужа!
З місячних кратерів кличуть тебе на чай.
Я ж – неприручена, а неприрученим, знай,
Не розквітала ще жодна тамтешня ружа.
Що ж, ти мене покинеш в повню, як темінь повну.
Ти, що єдиний вірний, що двері мої стеріг.
Там, на небесному полі, кажуть, пасе Козеріг.
Перекажи, як зустрінеш, що має сестру тут кровну.
Гавкаєш, друже, аж по спині йде стужа.
Тіні на місяці згадують, хто їм брат.
Тут неприрученим в повню і шах, і мат.
Так вже притягує ця нерозквітла ружа!
18.08.2017
А іноді просто
А іноді просто стискало груди.
Боліло? Не знаю. А що є болем?
Йшли хвилі такі, як котяться морем,
По тілі. Тремтіли судин споруди.
Руїни у сонячнім світлі гарні.
У сонячнім світлі не видно бруду.
А віра чи має свою амплітуду?
Не знаю. Та хвилі її немарні!
21.08.2017
Чари-погляди
Очі дівчини-чарівниці.
Чи позбирано, як зірниці,
Чари-погляди? Повні жмені
В ночі чорні. Вітри шалені
З-понад берегу навісного.
Не куштує біда пісного!
Чари-погляди душу пестять
Жаром-полум’ям перелесним.
З-понад берегу бурять ріки.
Зазирнеш під її повіки –
Ноги ватяні, берег – круто.
В що взували – з того роззуто.
Очі дівчини-чарівниці
Топлять полум’ям серце з криці.
В ночі чорні – бурхливі ріки.
Над рікою – терня-повіки.
Погляд ягідний – повні жмені
Назбирав. А вітри шалені
Дмуть з-над берегу навісного.
Не куштує біда пісного!
Кров – на ягоди, в серце – шпиці.
Очі дівчини-чарівниці.
28.08.2017
Ожила
Що ж, здається, ти ожила.
Так невчасно і так невтішно.
В очі – пір’я з твого крила.
Трошки боляче, більше – смішно.
Так, нарешті ти ожила!
Так невтішно і так невчасно!
В руки – пір’я з твого крила.
Трошки смішно, та більше – страшно.
28.08.2017
Жмут
А у неї, бувало, стіни стискались в жмут.
І примкнути би в кут, та у жмуті кутів нема.
Лиш по стелі мара та із комина кучми смут.
А за стінами – запорошує світ зима.
І зірчасто кололо небо у висоті,
Мов глузуючи, вимагало гучних бажань.
А у неї – в німих очах сундуки пусті.
Відсахнулася та до сходу: коли вже рань!
А бувало, вітри зривались такі як смерть,
І косили холодну стежку до неї в сад.
Викорчовували, що плідне, плодами вщерть
Закладали її комори на власний лад.
Потім мачуха-скрута стукалася в вікно,
Щоб отруєним яблуком висмоктати життя.
І біліло лице, як виварене полотно,
Та вітри, як і смерть, не відають про каяття.
І ніхто не порадник, впораєшся – твоє,
А як ні, то з вовками вити у чорну ніч.
Бо життя анікому порівно не дає,
Як і свідки падінь власноруч не гасять свіч.
А у неї, бувало, воском пекла сльоза,
Та вдарялася в сміх морозний, як місяць в скло.
Так із вікон змиває паморозь снів гроза.
Так за вікнами запорошує лють добро.
30.08.2017
Човник
В тиші, якої не терпить ні глузд, ні вуха –
Знаки питання і паперовий човник.
Тільки не плакати! Сльози – човну розруха.
Що ж це, потоне єдиний твій співрозмовник?
Знаки питання в твої паперові вуха.
Де ж заховав мовчазних дійових постановник?
Хух, не єдиний – поруч літає муха.
Най потопає човник!
18.09.2017
Цвірінь
Думкам потрібен простір,
Словам – слухач.
Регочуть п’яні гості,
Коби не в плач.
Коби не наодинці.
Цвірінь-цвірінь –
Клюють по половинці
Від мозку тінь
Мої приватні бузьки
І горобці.
Заплакати? А дзузьки!
Зійшлись кінці.
10.2017
Ніч проростає
Ніч проростає чарами навсібіч,
Плетивом у вікно моє. В плетиві плечі.
Скільки таких пропало ночей при втечі,
Стільки ж приспіло пропащих. Бо в тому річ,
Що чари з чарами грають у доміно.
Риба пливе повз рвану мою фіранку.
Чорні цятки на білому фоні зранку
Крутять глуху фортуну й німе кіно.
Колесо переколоте, громовик!..
Викуріть з мене зайшлих, що гнізда звили,
Адже в розколотім не зберігають сили.
Повні на місяць виють, пустий – не звик.
Зважую долі ділені, все на два.
По серцевині різали, дольками рівні.
Вспію, допоки співатимуть треті півні,
Чи наполохаю ніч від її ж глупства?
29.10.2017
Пів страти
Ще пів години до зими, пів страти.
Розпатлане гілля у вікна б'ється.
Журу осінню як заколихати?
І кат сміється.
А глядачі, о леле, – їм видовищ,
Вина і хліба, і мене, пропащу.
Піввірша ще прощального промовиш?
Нащо?
30.11.2017
Вже тіні випускають
Вже тіні випускають із очей
Пожовклості мого важкого серця
На сім вітрів, на стоголосих сім
Немуз, невічностей, невчинків, несмертей.
Я буду безголосо догоджати їм,
Коли від тіні тінь обривисто озветься.
Рветься остання сонця струна.
Смеркає.
Попросинались. Горе і ганьба!
Хто із вас знає,
Так було не спрадавна і не навіки буде?
А бувало й буде по-всякому.
Хвала небесам, ви осушили усе, що розлите,
Ви відняли усе недодане до ваги,
Вичавили вологу серця, колись соковитого,
А крізь зуби цідили: повені, береги,
Повні жмені та жмені порожні, мито й промисел...
І на кожного метелика знайдеться його вогонь!
Смеркає. Тепер вона розкута,
Попрочиняли вікна і тривогу.
А все ж, коли молитиметесь Богу,
Щоб Він не слухав, як душа конає,
Між стогонів зіжмаканим папером
Позатуляйте вуха небесам.
Самі ж, о тіні із моїх очей,
Сміливі будьте, дужі та холодні!
Глибини в синяві зробилися безводні,
Безплотними зробилися бажання,
Не вартими вагання й сповивань
В надії пелену.
Вона помре остання.
О Надіє! Обертайся лицем до чесного!
Відрікайся причастя до пустоти!
Нам зростати з тобою,
Нам витися і цвісти!
Та пожовклості серця мого важкого випускають тіні з очей.
Де шукати спочинку?
Стоголосо марудячи вітром невічностей і несмертей,
Немуз і невчинків.
08.12.2017
Вийди на волю
Вийди на волю! Вийди із мене геть!
Голою правдою тулишся ти до дзеркал,
Пустко душі. Думки святої вщерть
Дай мені! Дай мені! Дай мені! Бачу оскал –
Дехто Не Я глузує із нас обох,
У задзеркалля затягує деяку Я.
Вийди із мене! Тут бо живе мій Бог!
Дехто Спустошений – зветься Його земля.
02.01.2018
Не янголиця
Я дочекаюсь променів різких,
Що відшарують явне і таємне.
Моє мовчання – невимовно чемне,
Передчуває кожного із них
На підвіконнях зрушеної ночі.
Привіт, мої глумливі поторочі!
Я – ліки вам, а ви мені – життя.
І страченому глузду вороття
Не буде вже. Допийте до останку!
Та ви, сліпі, злякалися світанку,
По закутках розбіглися на глум.
Мені лишили зачерствілий сум
І каламутну, охмелілу тяму.
Та чим тепер заповнити цю яму,
Що вирита з-під лівого ребра?
Крилом накрити? Дайте ж бо крила!
Ягням вовки наситились і плачуть.
Розніжену, розбурхану, ледачу,
Клянуть свою паскудну вовчу вдачу,
На місяць виють, наче на свічу.
Чому ж впокореною в темряві мовчу
Уже крилата ще не янголиця?
Бліда, бо скинула свої яскраві лиця
На підвіконнях зрушеної ночі.
Так відшаровуються погляди і очі.
Так розмежовують святе, ніяке й темне.
За мить – у вічність, явного таємне,
Лечу.
03.02.2018
Доки не Остання
І знаючи, як важко нависають
Суворі стіни у твоєму домі,
Як ночі здичавілі брешуть втомі,
Що із усіх одну Останню мають,
Котру пришлють до тебе за сестрицю,
Що здатні стогони твої кришити крицю
В її очікуванні день за днем, і варто б
Брехати менше, піддаватись гарту,
Тесати душу до тонкого прута,
Змиритися, що спогади – мов пута,
Що із життя написане не стерти,
Хоч жити з цим – страшніше, ніж померти,
Що врешті гул думок тебе оглушить,
Тож будеш рятуватися ганебно,
Що не прийму таким, а вдам, що темно
В моєму домі, й гнів душа обрушить...
Та знаючи, як давить сіра стеля
Тебе щоночі втомою чекання,
Зриваю голос, доки не Остання:
Все досі добре, я – твоя оселя!
28.02.2018
Сліди в пустелі
Та пустелі цієї сльозами не розмочити,
Хоч грозися, а хоч зарікайся, хоч тягни на шнурку корабля.
Так знецінена тінь полуднева хотіла спочити,
Що обвуглилася шкандибаючи, врешті зійшла до нуля.
А позаду маленьких слідів босоногої тіні –
Грубі борозни, вихори пилу та уламки її кораблів.
Чи оази зійдуть на слізливих перетинах ліній,
Коли небо затято мовчить й океан у проклятті змілів?
06.03.2018
Дівич-вечір
Стрепенулась. Ніч гуде натужно,
Витинає місяцем фату
Чудно-красно та усяко-ружно.
Каже: дай-но коси заплету!
Дівич-вечір зорями моргає.
Це така колюча висота!
А коханий? Мій коханий знає,
Що під вельоном ховається не та?
Місяць злушпився на мене гостросяйно:
Хто тут крім невісти обізвавсь?!
Стрепенулась. Не до мене: дай-но
Коси, каже, бо жених заждавсь.
09.03.2018
Мені від тебе не весело
Вона мене – вічно холодними пальцями по лиці
І дико кричить, аж судини від тиску тріскають.
Тримає при собі, як гривню у гаманці:
Прикметно підеш на почин, ще зиску би!
А я скопійчанилася на зло їй, тепер ми квити.
Ну що, гострослівна, кути мої хитро стесано?
Та згодом: гаразд, нам варто поговорити.
І криком до дзеркала: мені від тебе не весело!
10.03.2018
Шлях до страти
"Вона прийшла карати і трощити
Заколисати біль, що тисне груди.
Маленьке серце чинить нездійсненне,
В обіймах у прозріння і облуди,
Червоним відмовляючись дощити." Л. Ланська "Вона прийшла"
на фільм "Опинись у моїй шкірі" Дж.Глейзера
Вона прийшла – каратись і карати!
Насильно інша, сильна через силу.
Вона – з морської піни гнів. Помилуй,
Всесуща Невідомосте! До страти
Короткий шлях по плесу непробуднім.
Гладка дзеркальність бажаної смерті
Цей гул чуттів, ці спомини роздерті –
Людське переливається в безлюднім.
Тікай! Тікай, платню не позбирати,
Полотна плоті не вартують бою.
Востаннє між чужих побудь собою!
Вона прийшла каратись і карати!
15.03.2018
Після поразки
Після поразки, прийшовши в мою оселю,
Стомлено вивертатимеш із кишень
Свідчення – прахом на душу, зерном на скелю:
Дещо зірвалось... Не панікуй лишень!
Хочеш, пришию тебе до цієї втрати?
Будеш пропащим, згубленим, навісним,
Тяжко зібравшись з силами – ледь злітати.
Тільки-но груз додолу, як ти за ним.
Як же ти ненаситно жадаєш герцю!
Будеш боротись зі споминами либонь.
Та висипаєш останню дещицю перцю
Після поразки в твердиню моїх долонь.
16.03.2018
Кинь мені тінь на п'яти
Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину.
Дощенту зруйноване сонце.
Поле битви розрите.
Уламки любові витіснені уламками метеоритів...
Не репетуй тепер! Ми вижили,
Отже, нам говорити!
Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину,
Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви?
Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем!
Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції,
Запахи ледь вловимі
Болю.
Словами палиш.
Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться
Не солодко. Солод коб
Хто заклав у посудини.
Перший крок то є звично марудна справа,
А далі за принципом найменшого спротиву,
Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи,
Скупості пісної свідомості та світового безсилля –
Сповнимо діжки живою водою!
Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею.
Тісно у ній чи просторо – наповнення не переміниться.
Але коли стоїмо на опаленій батьківщині,
Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною.
І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові.
Очікувано повинна б розплавити і найміцнішу скелю,
Та не розплавити метеоритів слів.
Хто ж їх витворив такими важкими?
Прошу благодатної весни у грудях,
Але буяють тільки кущі чужої кропиви,
Розростаються все дужче і дужче з-під серця,
Заполоняють мій всесвіт,
Дощенту руйнуючи сонце.
Тікаю від власної втрати.
Навздогін: як ти?
Пече.
Кинь мені тінь на п'яти!
17.03.2018
Лиш очікуй його
Заясніло довкіл. Ти – місто.
Ти готуєш йому оселю.
Димом стелиться подих опалених таємниць.
Лиш очікуй його, невісто!
Застороги млинами змелюй
І пильнуй, щоб олії достатньо було в ліхтарях.
Він прийде, як біда, раптово,
Накладатиме латки лиха.
Пришивай їх дрібненькою строчкою, не корися страхам!
А опісля – зціловуй втому,
Колисанки наспівуй стиха,
Бо міста будували спрадавна, та вічних ніхто не стрічав.
20.03.2018
Фантом
Хто цей фантом, що позаду з лівого боку?
Думоньки, коси, доріжечки нам покручені.
Яблунька дика, пак уродила нівроку.
Сни скаламучені.
Стежка крізь зарослі. Стежку, їй-бо, не видко!
Рученьки, ніжечки, серденька, пороздирані.
Падалки – в пазуху, бо загнивають швидко.
Чесно зазбирані.
Вже ген на обрії, обертом тяма, сонце
Пеком пече і котиться вниз, розлютоване.
Ліпше не відати землю. Пекло чи схрон це
Дно приготоване?
Подих фантома здійнявсь, мов страшні вітриська,
Як до гризоти вода каламутна снилася.
Прикро далеке напастя вгледіти зблизька.
Слізка пустилася.
Він коло мене вузлами зав'яжеться, знала.
Лиш не злякати би! Сонмища крапель зронено.
Яблунька з кореня дика теє сховала,
Що заборонено.
Плід зачервонений втрапив з гіллячя в руку.
Хто ж цей фантом, що не відає нич тілесного?
Дам і йому скуштувати дику розпуку
Серденька чесного!
29.03.2018
Місяць зайшов за хмари
Місяць зайшов за хмари.
Ніч – невесела подруга.
Блимають фари
В тумані.
Примарно довкіл.
Поодаль – наполоханий дух сирий.
Духу чийсь,
Осиротілий духу,
Оминай мене в цій дорозі!
Важкістю муки своєї на мене не впадь!
Духу, чий ти, неупокоєний духу?
Твій контур розмитий,
Імла ти.
Я не несу розрухи
І ти не несеш розрухи.
Що ж рухає нами?
Сім кіл своїх не перейдеш до часу.
Сім життів не волів би,
Та отримав довічну пастку.
Духу, охопи мене жахом недружньої ночі,
Щоб і місяць захмарний зблиснув
Співчуттями і сміхом.
По дорозі до... до... му... шу... м...
Пізнати шлях.
Як розвидниться – висушу душу.
Жаско блимають фари таких, як я,
Шукачів домів.
Ти ж – оселений тут.
Не порушу
Спокою твого.
Нарешті спочинь!
Духу чийсь,
Чий ти?
Чи добру мав душу?
31.03.2018
Вогненна квітка
Він стояв, як примара, на тім мосту, весь прозорий і світлий.
Я боялась торкнутися крапель дощу, не проснули б!
Понад нами – нічного неба хвости – літали осідлані мітли.
Тятиву не куці руді купідони, а ягаті війська напнули.
Спалах.
Постріл.
Він пронизаний наскрізь вогненною квіткою.
Як ми досі не зібрали ще всього золота?
Скільки попелу! Скільки палючих бризків! Градусів
Скільки потрібно, щоб переплавити їх назад?
Голосно так не зітхали досі ані живі, ні мертві.
Квітка вогненна пускає коріння в його мерехтливі райдуги.
Я закричала би, я закричала би, я би
Не осідала на нього чорнішим від чорного попелом.
І най би торкали мене ці краплі дощу, най би
Проснулась!
Час!
Весь прозорий і світлий, такого як він не пускають у сни задарма.
Понад нами звивалися псами хвостаті відьми.
Я спіткнулась за крок до його спасіння, здирявіли очі й карма.
Дотліли прощальні квіти.
10.05.2018
Сивоголосі
Що розказати тобі, моя одинокосте?
Гавкають пси і свистять по шосе машини –
Сивоголосі, бо вибиті клином клини
Горло дірявили, мов кольорове скло.
Стільки небесної сині вмить протекло,
Наче розпечене дно. Зостається пара.
Зовсім прозора, та надто вогка примара –
Стільки сльози у тобі, моя спраглоокосте!
Повні зіниці, та в спразі цього замало.
Чим тобі, скрушна, маю лягти на груди?
Гавкають пси, коли замовкають люди.
Краще поглянь, як скельцями ніч заслало.
11.05.2018
Стерв о
Вона досі в'яже з мене вузли і плаче, що стерла пальці.
Перейдем на "ти", пропонує. Нехай. Вогні полотніють, страх!
Доречно було б замітати сліди, вдавати зі себе блукальців,
Котрі ненавмисне сплутали мітки, лиш схибили на словах.
Та їй притаманно рубати з плеча, а ще – ця вульгарна чесність:
Я висучу з тебе та хоч би й канат, а хоч би й суцільний нерв.
Клади своє фото на купку вчорашніх, це – пам'яті безшелесність.
Вітаю, сестричко, у наших рядах щоденням гартованих стерв!
09.06.2018
Всеневідпущення
У провулках хиткого міста
Зримо падають на людей
Темні тіні всеневідпущеного
За негріх каяття.
Кам'яна маловірна невіста,
Побудована на піску,
Хамовито самокарається,
Коли й Бог відпустив.
12.06.2018
Чи цвіркуни
Чи цвіркуни за вікном, чи малі чортенята, чи голос чий?
Місяць виманює з хати тебе – заплутанокосу.
Дивна дівице, зтуманеноока, хибно йдучи – радій.
Просять на свято тебе нерозумну, тиху і босу.
Мавки ридають і моляться завше, коли їм ведуть сестер.
Коси розчісуватимуть гілляччям, немов хрестами.
Туга твоя в деревищі поселиться звіку, як відтепер.
Ніч проти шерсті гладить, мов рідна, тож не просись до мами!
Є, щоб коріння урешті пустити, і воля, і висота.
Та безприхильним лише дорога – свята оселя.
Вирвати тяму і вирватись з тіла – дурість? Жага? Мета?
Це цвіркуни за вікном голосять, а зверху – стеля.
02.08.2018
Сніги метуть
І все, у що я вірила, пройшло.
Сніги метуть – завбачливо безжурні.
Якби й мені, якби – в холодне скло!
Якби шляхи – не сон, сніги – не дурні.
І легко сипле, лагідно торка...
І грішно тане, і ніхто не спинить.
Якби ж могла змести твоя рука
З чола – сновиддя, з тями – гострі кпини.
24.11.2018
Ніч на Андрія
В ніч на Андрія виводжу твоє ім'я
Білим по білому. Випаде чи забудеться?
Ось тобі мить призначена, ось тобі грішна я.
Він чи прийде у сни, чи вкотре уже заблудиться?
Білим по бі-
Лому
Ломить сліди
Йому.
Снігом сади
Вкрива-
Є. Чи його
Нема?
Біле мені
Лице,
Серце йому
Оце!
Витягую із грудей
І грію об нього руки.
Тук-тук! – За дверима стуки.
Не знати б мені людей!
Тук-тук... Віддаю навік
Взамін на чуже ім'я.
Ось інший – мені чоловік,
А ось йому грішна я.
А може на те й зима,
Щоб ждати, кого нема?
А може на те і сни,
Щоб стрілися нам вони?
Тільки в ніч на Андрія, бо так вже спрадавна водиться,
Я виписую мрії примарно – по білому білим.
Стережи мої сни, адже й ніч зі світанком сходиться!
Дорожи моїм серцем – вирваним і зболілим!
12.12.2018
Хтось боїться дивитись в очі
Хтось боїться дивитись в очі,
В когось вічно лячна говірка,
А у мене – посеред ночі
Надто жаско скрегоче фіртка.
По селу розлились тумани,
За селом – зголодніли кручі.
Я ж бо – вина і марципани
Підсуваю біді рипучій.
Ач, ревнує мене до тіні,
Хоч повік не пали лампади!
Бавлю пальці свої об іній,
Тільки серцю не дати ради.
Знаю точно, в кого я вдалась
І куди мене місяць кличе.
Кожна лагідна – заховалась,
А сміливим таке не личить!
По сусідству – сновиддя й темінь,
А у мене – вогні та мари.
В когось груди при серці – кремінь,
В когось – наскрізь його удари.
Осідають тумани в ріки.
Кручі нині сипкі й несталі.
От би щось та й було навіки,
Хоч від радості, хоч з печалі!
28.01.2019
Шляхи усіх
В мені немає ні високих нот,
Котрі беруть естети цього світу,
Ні дуг п'янких, які окреслять рот
В усмішках, чарівливих од привіту,
Ні хисту промовлять такі слова,
Що враз схиляють, паморочать думку.
В мені своя народиться бува,
Ковзне до губ, та відіб'ється лунко.
І цим посвідчить, що в мені нема
Ані завзяття, ні жаги, ні гарту,
Ні прозорливості, ні ясноти ума,
Щоб серед інших відшукати варту,
Нема ні шостих вроджених чуттів,
Ні чуйності для поглядів ласкавих,
І так нема, щоб конче закортів
Крізь очі заіскритися лукавий.
Нема в мені ні злості, ні добра,
Ні певності, ні вірності, ні зради,
Й ні від чийого у мені ребра
Нема, відтак – не буде і заради
Чийогось тіла, духу чи душі
Натхнення надиктовувати вірші.
Та, попри те, в оцій моїй глуші
Немає тиші і не буде більше.
Бо є в мені чи простір, чи луна,
Й якесь просте, одвічне споглядання,
Мов дехто він, мов деяка вона,
Шляхи усіх і кожного блукання.
03.02.2019
Мій пес не гавкає
Мій пес не гавкає. Мій пес – покинута статуя.
І як відтерти з нього усю життя чорноту?
Очиці, як дзеркала. Очиці його – гармати,
Що ними двічі на день береться у мене стріляти.
Волів би і тричі, й більше за всю мою доброту.
Я навчила його чекати.
Горе нам – тим, що чекають весни!
З першим нарцисом нижчають з долу гори.
Вицвіле серце вицвілому говорить:
Дещо тепер поясни!
Як ти навчиш його не дочекатись?
Мій пес не обтяжений, любов йому, що й ненависть,
Стікає дощами по засмальцьованому хребті.
Він зважений ще до зливи, тож опісля, нею зневажений
Не похитнув у вазі.
Він вилискує під ліхтарем чорнотою моєї душі.
Як очі його – вуглини, то серце у мене – сажа.
І хто з нас згоряє заживо?
26.02.2019
Тривога
Тривога
З дня на день, як невідступна ідея,
Росте.
Вона, немов дикий звір,
Так само зіниці розширює,
Запаморочує зір
Розлогий.
Тож, що нам читати на ніч?
Вона затуляє сонце.
На часі – про чийогось бога,
Най буде святим!
Я вмію збрехати всім
В тривозі, та поза – ні.
Я квола в своїй брехні
І надто багато не вмію.
Досі бувало, – я її розчиняла
У поміркованих дозаз гаму
Вулиці, міста,
В обов'язкових до виконання програмах,
Графіком справ стискала
На користь мізерну суспільству,
Тісними обіймами у рекламних перервах поміж новин про війну,
Пісними книжками, жирними драмами
І в інших порожніх дійствах.
Та від її падіння, як від цілої істини,
Нагло себе віддаляла.
Лаялась.
Я не озвучу її, бо для неї немає слів –
Мій хижий домашній звір, нічний істукан, холостими вистріл.
Впритул не знешкодить цілі, не роздирає лапищами,
Та ходить постійно поруч, попри ланцюг на шиї.
Рискає.
Дошкульно виє.
26.03.2019
Двадцять один грам
Вітер пестить мене нагу –
Мій безликий приватний бог.
Відкидаю свою вагу.
Нам залишиться на обох
Кілька грамів його душі,
Кілька порцій моїх смертей,
Кілька змахів крильми віршів.
Я до нього шепочу: гей,
Мій безсилий приватний боже,
Що моє тобі допоможе? –
Все віддам!
Ліс кидає мені на носик
Пожовтілого вкрай листка.
Я до п'ят розпустила коси
Із рудого, як він, витка.
Ще не досить студити землю!
Ще зарідко падуть дощі!
Кілька грамів моєї втоми
Надиктовували вірші,
Що від тіла не відокремлю.
Зішкрібає зі шкіри їх
Мій безсмертний приватний бог.
Смерть лягає мені до ніг,
За вірші починають торг.
Кілька грамів моєї втрати, –
Що їх варте?
27.08.2019
Палаюче коло життя
Напевне, усі ці пожежі заради диму.
Ітиму, куди повзтиме, куди вестиме.
Ми з тими, кого замкнуло заледве зриме
Палаюче коло життя, наче примха Риму.
І нам не судити, і не обирати їх.
Часу сміх.
На чорному згарищі вляжеться білий сніг.
І диму не стане, і стане комусь потіхою
Ця зміна можливого, ця переміни віхола,
Що жодну ознаку не кине мені до ніг,
Де жодна пожежа мою не зігріє зиму
Час нещадимий.
25.09.2019
1,6 льє
Дощ по мені, як рука по струні, б'є
Із висоти вниз один кома шість льє.
Тіло моє, як наструнчений Богом слух.
Я обірвалася й навіть тоді не вщух.
На глибині нижче нуль кома пів снів
Я споглядала, як мій музикант скнів.
Крапля до краплі садила з його сліз
Свій персональний і дуже похмурий ліс.
Фукає в око набряклого неба крук.
Круку байдуже до холоду людських рук.
Небо – у ріки, а ріки – в понуру синь.
Крякіт понад русло́м і у русло́: ринь!
Крякіт позаду, попереду – пір'я скель.
Рвуся на клапті, тріпочу, як вітру трель.
Заново вв'язують поміж кілки на гриф
Струнну мене, котра заново йде на риф.
Звіку довіку на маківку цівку ллє
Дощ з висоти аж один кома шість льє.
На глибині лиш один кома нуль сон
Ми із дощем б'ємо в унісон.
08.11.2019
Допоки сон
"Ти повинен привчити себе дивитися в бездонні глибини"
"Якщо жінка не з боязких, то вже її хоробрість не має меж!"
Ж.Верн "Подорож до центру землі"
Чую пхикання в праве вухо –
Те, що тиснеться в центр Землі.
А у лівому – звучно-глухо – гул обридлої тиші.
І дратує, однак я – жінка,
А інстинктом її є жалість
До усього, що гірко плаче чи дурне рече.
А відтак переймусь:
Може, це просто сон –
Серед сонмів безсонних ночей загубився, злякався?
Може, це тільки бич
В руках у пого́нича –
Захлеснувся ляскотом поміж сліпих копит?
Може, це все непросто,
Як перейми в незрілої?
Може, демонам млосно споглядати людську благодать?
І в такій плутанині думок
Мене, одурілої,
Вистачає на найкоротший крок:
Так, це сон!
Я скликаю для нього рать!
Гей, маленький, як джміль, не дзижчи!
Гей, великий, як крокодил, не плач!
Як не знаєш ще власних сил,
Як не бачив, то на – побач
У моїй голові, що достоту – тобі тлумач.
Там узрієш,
Як розперезане немовля,
Що ручки-ніжками не володіє, –
Вередує і вимагає,
Бо незріле.
Так верти́ться моя Земля.
Я ж до ранку заледве поспію
Дослідити усю Черепаху
Без страху.
Балансую межи орбітами.
Хто з нас гостем є, хто хазяїном?
Засвітає зоря в черепашачім оці –
Рівноваги вісниця.
Аж тоді ти мене покинеш,
Перламутровий сховку темряви!
Аж тоді я тебе покину,
Ночі підки́дьку.
А допоки ти – сон
Серед сонмів ночей безсонних –
Все на тебе маленького скинула,
Посортуй!
Я тобі в унісон,
У подобах твоїх фасонних,
З глибини на поверхню зринула
Всує.
22.11.2019
Грішниця. До роковин голодомору
Онде зоря світиться,
Ділить наполовину
Мою дитину.
А онде висять китиці,
Ружні, до свят зв'язані,
Як пуповина.
Онде в куті жив собі,
Вив собі храм з куполом, –
Павук павутину.
Як колись Марію з Дитям*,
Так би і нас вберіг,
Якби не з'їли.
Тільки оце і бачу,
Лежачи горілиць.
Докіль Йому пробачу –
Вмру.
Дитино моя!
Гай-гай,
Яка ж ти невеличка!
Гай-гай, який позаду біль!
Торкнусь твого знекровленого личка.
Як пляму сіль –
Отак ввібрала смерть твоє життя,
Твоє майбутнє, кров твою солодку...
Я пробувала.
Це – як на колодку
Грішити, що для шиї затісна
(Пісна твоя кров,
Хоч тут не згрішила) –
Отак воно мені на себе клясти.
Горіла свічка позавчора,
А тої ночі згасла.
Бодай би я!
25.11.2019
*Від вояків Ірода
Як осінь пощезне
Як осінь пощезне під блиском льоду
І кане вглиб –
Так я перекину себе зісподу
На інший штиб.
І стануть кристали мені очима,
Льодини – тілом.
І встане зима, і багрову схиму
Побілить в біло.
І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.
До мене заходитимуть дівчата,
Як в воду литу,
І буде їм сиро направду, й прикро
В моїй зимі,
Бо хто її викрав – отой і викрив
Тепер юрмі.
Бо хто її, зиму цю, зрушив з місця,
Як сніг із гір,
Той бачив, як з літа стриміла вісь ця
У мій позір,
Як чулася кепсько я без морозних
Сухих вітрів,
Як сходили в лоні моєму рози,
В рахунку днів,
Як плідно я бавилася словами
В осінній яв,
І як тихий голос моєї тями
Вкінець зів'яв.
Та грудень примусить цю осінь стати
На льоду бритву,
І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.
27.11.2019
ID:
952985
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.07.2022 01:01:51
© дата внесення змiн: 08.11.2024 15:55:55
автор: Гриць Янківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
