Сонце злизало останні сліди сутінкові,
шерхатим своїм язиком роздираючи тіні,
сухим язиком, розриваючи думку в промінні -
день починається знову - нові почування ранкові
мали б квітчати пробудження й славити сяйво,
яке пробивається кожного разу найперше,
земля розкривається наново й дихає легше,
вчорашнє тепер забувається й падає висохле, зайве,
вигнане, стишено біля заку́тин вкладеться,
і сном прикидається, наче його не існує -
ховається так надвечір'я, бо сонце пильнує.
Хтось же не спить і трима свої сни коло серця:
запах левкою - малої нічної фіалки,
знайоме сопрано та цвіт серцелистої липи,
розкроєне небо та гойдалки лагідні скрипи,
зморені хмари розсипались в зоряні скалки
Запах левкою лишився між ними. Обидві
його зберігали, тож сонце нарешті осіло,
зайшло невдоволено в ясени і догоріло,
полиски вкотре спустивши по схиленій ринві
*пейзаж "Сутінки", художник Лілія Студницька*
А липа, справді, серцелиста, така у неї назва 
