Біля лісу тихо-тихо...
Ліс застиг- пантрує лихо,
що снується у самій пітьмі...
-Тихо!.. -шепче, - лихо бродить,
за ним жах пекельний ходить,-
він ляка дітей і у вві сні...
Досить, досить...вже не треба...
Дайте тиші їм...і неба...
Вже вони у Господа в руках...
Не будіть їх, ради Бога...
Тут спинилась їх дорога...
Хай забудуть всі страждання, горе й жах...
Тихо,тихо...ліс крислатий
стане гілками гойдати-
буде він криваве лихо відганять...
Людським душам, розіп'ятим,
вбитих лихом в власній хаті,
спокій й тишу буде дарувать...
Душам мученим, стражденним,
закатованим...численним,
що лежать кругом...поховані лежать...
Жах проймає тіло й вічі...
Принесіть їм, люди, свічі!...
Тут маленьким діткам темно спать...
Лежить мати коло сина,
а ось тут- ціла родина...
В чому є вина цих немовлят?..
"Гасли тут невинні очі..."-
чує ліс посеред ночі-
душі між собою гомонять...
-Ви коли пішли, у квітні?
А ми в червні...А ми в липні...
А ми в серпні долучилися до вас...
Вас привезли?..а ми пішки-
Тут забили...А нам ніжки
Відірвав осколками фугас...
Ми в вогні...а ми - в підвалі...
Ми не встигли...в лоні мами...
Ну а нас закатували...і не раз
руки ноги нам ламали..
Ми - від спраги помирали...
А нас просто...бо вбивати був наказ..."
Морок в лісі....Тіні виснуть...
Дущі бродять..Душам тісно-
їх замучено!...їх треба відспівать...
Вони важко помирали...
Їх жорстоко катували,
хто про біль тяжкий їх може розказать?!.
-Вони йшли нас визволяти,
принесли хрести й лопати..., -
сумно-сумно душі гомонять...
Місяць скорчився від болю,
заховався за тополю,
Він не в силі чути це.. сприйнять...
-Скільки треба в світі лиха,-
він кричить безмовним криком,-
щоб навчились люди в мирі жить?!.
Скільки ще страждань невинних?!..
Скільки гинути повинно,
щоб серця зчерствілі розбудить...
Ліс притих...Гуде вітрисько
десь далеко...А тут, близько,
листя, наче сльози, губить клен...
Пада-падає листочок...
Не будіть синів і дочок-
жертв кривавих світових арен...
