Хоч цілий світ прийшлося б обійти,
Але як ти, ніде більш не знайти.
Чи то вже літо, а чи то зима,
Та все одно твій вид красу трима.
Чи то надворі день, чи то вже ніч,
Та вроди не втрачає жодна річ.
Багата й гарная твоя земля,
Яка й годує, й душу окриля:
Полів безкрая й гарна широта,
Там, де буя пшениця золота,
З якої руки теплий хліб печуть,
Який до столу згодом подадуть;
Розкішнії, квітучії сади,
Які дають солодкії плоди;
Предовгії річки, що знову й знов
Течуть, немов по жилах людська кров;
Могутність і краса високих гір,
Що дух захоплюють, милують зір;
Густі діброви і зеленії гаї,
В яких співають дзвінко солов’ї,
Що все довкола буйно розквіта,
Й гірка печаль із серця відліта;
Великії, мов лабіринт, ліси.
Не висловити їхньої краси.
Шумить від вітру у степу трава,
Що наче розмовля з ним, мов жива.
Прегарнії, пахучії квітки,
Що добрії навіюють думки...
Усе це, люба Україно, ти.
Бажаю завжди так тобі цвісти.
Євген Ковальчук, 08. 10. 2019