***
Маруся прокинулась на дивані, світло в кімнаті було все ще вимкнено, штори опущені, незрозуміло було надворі день чи ніч, і тим більше незрозуміло було, який сьогодні день.
Вона не знала, скільки днів вже вона провела в такому пливучому стані, очі зовсім не давали ознак життя. Навкруги купа мотлоху, безлад, пляшки з під вина: одна пуста, друга неповна, деякі стояли, деякі були перекинуті... У шлунку крім алкоголю, нічого не було, там було постійне печіння через відсутність харчів. Вона зробила ще декілька ковтків, досі був безчуттєвий стан, потім Маруся знову заснула на тому ж самому місці.
Доки дівчина рятувала себе алкоголем та сном, намагаюсь стерти свою пам'ять до останнього клаптику, хотіла забути все, що з нею сталось за останні декілька тижнів, її країна вбирала у себе все пекло цього світу - війну. Два місяці нищать її країну, вбивають людей, бомбардують та окуповують міста. Вона не могла в цей досі повірити. Переживши двадцять шість днів у повній ізоляції від світу у сирому та напіврозваленому підвалі одного із житлових будинків Маріуполя. Зараз намагаючись забутись, дівчина не потребує їжі, а ще місяць назад кожна крихта хліба була на вашу золота. Вона повністю перейшла в режим економії їжі, всього дві скибочки хліба на день, дві скибочки було квитком на літак з назвою "Життя". Зв'язку із зовнішнім світом так і не було. На дванадцятий день, хліб та вода закінчились, Марусі прийшлось збирати у відро сніг, знову згадати, яка на смак земля. Ця проклята донецька земля, що була наскрізь залита людською кров'ю, допомагала їй жити, коли так хотілося здохнути, коли хотілось здатись, і поринути у вічне царство Кікімора. Марена дихала у спину кожному, від маленького дошкільняти до літнього чолов'яги, що щиро вірив у порятунок російських братів. Коли бомби падали на будинки, коли танки стріляли по цивільному населенню, єдиною глядачкою, що вижила, була лише її величність смерть. Страшніше за бомби був голод. Нестача їжі, санітарія, люди тисячами відходили до іншого світу. Женці смерті не встигали переправляти жертв російської агресії.
Вона не могла й досі повірити у це. Одного дня її дійсно прийшли рятувати. Читаючи всі ці дні батьків Кобзар, обіцяючи собі не бути більше поблажливою до росіян, отримавши кусень хліба вона раптом почала плакати й дякувати кадировцям. Тиждень у фільтраційному таборі, пробудив у Марусі жагу до життя. Коли їй дадуть телефон, вона напише своїм друзям, що ЗСУ вбивці та нацики, що потрібно зустрічати росіян, вони допоможуть. Страх, що завтра її прийдуть застрелять, так само як десятки інших, робив неймовірні речі. На кону було життя. Маруся вибрала життя, вона відмовиться від всіх своїх друзів, матері з братом, він своєї країни, заради цього нікчемного щоденного прожитку.
Вона й досі не могла повірити у це. Переживши три дні щоденних ґвалтувань від її рятівників, відчуваючи як її тіло розривають, як вовки після тижневого полювання свою здобич. Чоловіки у формі лише встигали змінюватись, проте Маруся все одно була їм вдячна, нехай вона була останньою тварюкою, нехай була підстілкою, але вона їм дякувала, що має можливість жити.
Кікімор не давав їй можливості забутись, теплі сни, щоразу перетворювались у жахи, дівчині приходилось знову утікати.
На центральній вулиці Забайкальська пролунали гучні вибухи, п'яні підлітки, намалювавши собі на лобі "Z" щось святкували.
Від звуків сильного гуркоту Маруся прокинулась остаточно, все тіло гуло, важкими ногами вона доплазувала до вікна, відкрила штори й побачила салют. На мить вона відчула, що знову у Маріуполі, і що вона ще триває. Пронесло.
Маруся закрила штори, відкрила холодильник, всередині нічого не було. Пройшлася очима по підлозі й, нарешті, виявила невідкорковану пляшку кримського вина, дістала штопор із щілини в дивані, повернула два рази, і витягнула пробку. Тільки встигнула зробити пару ковтків, як щось защемило у середині неї. Відчуваючи як сльози без дозволу курсували по обличчю, серце зі скаженою швидкістю стрибало у всіх напрямках, наче намагалась звільнитись із цієї тюрми. Маруся зупинилась ненадовго, а потім удала, що все добре, продовжила пити далі.
Заради ось цього, прийшлось відмовитись від всього, що у неї було.
Маруся, дівчина, двадцяти років, вибрала життя.
ID:
966391
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 22.11.2022 23:47:20
© дата внесення змiн: 22.11.2022 23:47:20
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат
Вкажіть причину вашої скарги
|
