Ну що ж, прощай! Ідеш від мене… Осінь.
Де ти ступала – інеєм лежить
Моя самотність. Зглянься ж хоч на мить!
А я кричав колись, що з мене досить
Твого повітря, вижовклих листків,
Дощів, туману... Час вже пролетів
І ти ідеш отак, без слів прощання.
Згадай, як я з тобою говорив,
Мою печаль і пристрасті порив,
Мої безсонні ночі та зітхання!
Колись дала і силу, і наснагу.
Чи то, як нагороду за відвагу,
Чи ще там щось, відоме лиш тобі…
Та байдуже, бо потім відібрала
Мою надію, чисту, як сльозу.
Навіщо так? Дари твої сумні
Прийняв належно, як винагороду.
А ще печаль, як мрію неживу
(Вона померла, тільки народившись).
Та час забрав тебе і твою вроду,
Пішов собі, на мить не забарившись.
І знай одне, прощаю тебе й зовсім
Малого зла в душі не затаю!
Дивлюсь у небо, згадую твою
Живу красу… Прощай, прекрасна осінь!
Хельґі Йогансен