Спочатку було тіло,
Ненавиділа себе, полотніла,
Ламала усе, била,
Яка я тоді була щаслива.
Та згодом зрозуміла,
Чого в собі не змінила б,
Завжди зостанусь такою,
Людина ж бо не глина.
Спочатку були мрії: рожеві, тремтливі.
Потім вони застигли,
У кризі посиніли, збайдужіли.
А згодом скресли і розлетілись,
Ранами вп'ялись в моє тіло,
Позбавляючи бажання
Думати про щось, пов'язане з ними.
Спочатку була я наївна,
Очі мої закривали вії.
Опускаючи погляд,
Бачила, як пісок в них віє,
Допоки сльози не омили.
Застиг в них погляд безжально не милий,
Що на ворогів тепер дивиться із безумом дивним.
