Стара на обніжку, забута криниця.
На денці, глибоко, студена водиця.
Сюди я звертаю у спеку напиться,
Коли у полях колоситься пшениця.
Тамуючи спрагу, п’ю прямо з відерця,
І спогадів нитка барвистая в’ється.
В далеке дитинство, до рідної хати.
Туди, де будила удосвіта мати.
Туди, де найкращі у світі світанки!
Де дощик веселку народжує з хмарки.
Туди, де у полі лунає сопілка,
Де в листі зеленому бавиться білка.
Ще мама жива. Посивілі вже скроні.
І яблуко стигле – для мене – в долоні.
Стрекочуть цикади, співа пересмішник.
Нема найдорожчого мами усмішки!
І дивляться з ніжністю очі-волошки…
Напитись тих спогадів вдосталь не можна.
Я жадібно п’ю, припадаю вустами.
Доросла давно, але тягне до мами.
………………………………
А трави шовкові говорять з вітрами.
На жаль, не повернеш вже рідної мами…
Подякую ввічливо знову криниці.
Не раз повернусь ще до неї напиться.
Нехай зустрічає вона подорожніх
І слухає спогади, різні у кожних.
Хай слухає розповідь щиру про маму
Та гоїть водицею чистою рану…
