МОТАНКА ІІІ 4 600 років до н. е. (трипільці і арії)
1.
Серед розписаних будинків
Буяють пишнії сади,
Дівчатко шляхом коромислом
Проносить два цебра води.
Спекотне літо. На осонні
Лагодить мешти дід-лелег.
Дівчатко ввічливо вітає
І доливає повен глек.
Та й йде собі - дід мружить очі -
Погано бачити він став,
Чи то одна із пра-онучок?
Гадав, гадав - не пригадав.
Усе навкруг - немов в тумані.
Мов очі застила сльота́.
То спить старий, а то дрімає -
Воно й не дивно - вже літа́.
Не бачить майже мідну голку,
На храмі у гнізді лелек...
Насправді - обмаль з нього толку.
Попити б. І бере він глек...
На ньому дві змії звилися,
І нива, і з небес вода,
І дві Богині - мати й доня -
Вже жінка й дівка молода.
Надовго з глеком завмирає,
І молодим ще зором ясним
Він бічить жінки юні руки,
Що ліплять з глини глек прекрасний...
Немов учора все це сталось:
Із батьком вирушив степами,
І в Ар'яварті у ореїв
Дівчину з синіми очами
Побачив - і не зміг забути.
Немов в гарячу піч утрапив,
Немов стягнули груди пута -
І спокій він і сон утратив.
І вовком крався він степами,
Аби її узріти знову,
Поцілувати і припасти
До стану дівчини гнучкого.
Казали батько: то не діло!
Й десятка весен не минуло -
З ореями війна шуміла,
Бо Мати Лелю позабули!
Та мати гримнули на тата:
Одного ми й ореї роду!
А молодим потрібна хата -
Скликай родину на толоку!
І ось уже Орест з сватами
Степами в ясну літню днину
Женуть овечок з баранами,
Щоб викупить в рідні дівчину.
А ось і мила Амарі́я,
Немов богиня з неба вбрана,
Сміється любому, й цілує
Долоні татові- брахману.
Не всі у Колі найді раді.
Шепочуться і хмурять брови.
Хоч і війна давно позаду -
Немало пролилося крові.
Ідуть до храму люба мати,
Несуть Богиням щедру жертву,
Аби Сім Дів просили Лелю
Стару образу в душах стерти.
Стоїть Орест, кусає пальці -
Перед німотною юрмою
Його кохана на Майдані
Обносить коловай по колу.
Пливе той хліб, мов Сонце небом,
Й теплом серця відігріває.
Співає пісню Амарія,
І ось і люди вже співають!
Виходять з храму Віщі Діви,
Несуть важкий подвійний кубок,
І з сміхом молоді куштують
Хмільний й смачний ячмінний трунок...
2.
Немов прокинувся старенький.
На землю глека опускає,
І щоки - мо' від сонця - мокрі
Рука́вом похапцем втирає.
На дні святкові прийдуть дітки -
І пра-онучки, й пра-онуки,
Обсядуть біля ватри діда,
Попросять казки і науки.
Роскаже знов про сині очі,
І про в волоссі сині квіти,
І як роки летіли в щасті,
І що не рік - родились діти.
Тоді розкаже він про мандри,
Про кораблі й моря безкраї,
Про береги по той бік моря,
Про дикунів жорстокі зграї.
І де не був він - а не бачив
Землі, що серцю стала б мила,
Землі з великими містами,
Землі, що щедро так родила б.
3.
Та не розкаже він ніколи
Як чорна смерть людей косила.
Як гасли очі Амарії,
І як рука втрачала силу...
Як дім, що бачив стільки щастя,
Гіркими сповнився сльозами.
Й палав, принесений у жертву
З дружини і дітей тілами.
І як палало ціле місто
Вночі страшним вогненим колом.
І як пішли усі вцілілі,
І не вернулись вже ніколи...
Як будували знову храми,
Комори, ясла і будинки,
Як океанськими шляхами
Пішов, аби забути жінку...
Весь крам полишили у місті,
Покараному чорним мором.
Та за роки відбудувались,
Змирились із минулим горем...
Одне лише украв в Богині -
Про це ніхто не знав й не знає...
Цей глек, розписаний і гарний,
Що милі руки пам'ятає.
На мою думку, вірш потребує коментаря.
Він містить багато припущень, більшість з яких належать авторові. Трипільці в моїй парадигмі - народ, що в ті часи був беззаперечним лідером цивілізації на планеті. Ніде більше не було міст на 3000 двоповерхових будинків, на 15-20 тис населення. Ніхто не винайшов рільництва в чистому полі - народи Маої Азії, Балкан, Сходу вирощували врожаї в поймах рік. Вважаю, трипільці звали себе лелегами і були автохтонами, хоч і суттєвим домішком переселенців з Балкан. Вважаю, арії вийшли з тіла лелезького народу і згодом заселили світ - від Японії, Нової Зеландії і Північного Китаю, до обох Америк. Причому суворі факти доводять, що лелеги ще пять тисяч років тому могли досягнути о-вів Середземного моря, Італії, Греції, Сирії, Єгипту, Китаю (Янгшао), Японії (айни) і навіть Мезоамерики. Паралелі у керамиці, звичаях, наборі символіки, релігії надто очевидні, щоб бути співпадінням. Автор намагається запропонувати версії розгадки загадок спалення трипільських міст, призначення унікальних здвоєних сосудів "біноклів", досить відльно дає ім'я богині-матері лелегів (Ой, Леле!), торкається тотемного культу лелеки, що дожив в українській традиції до наших днів. Як і мотиви трипільського символізму дійшли до нас у вишивці і писанці. Згадує зародження на українській землі комплексу вірувань і кастового ладу, що їх ми бачимо в ведичній Індії. Трипільці не зникли. Зміни клімату в Північному Причорномор'ї в 4 тис. до н.е. зумовили зміну способів виробництва. В епоху бронзи лелеги-землероби, що дотримувалися матріархату і культу богині-матері (відомого з часів раннього палеоліту), стали кочовими скотарями і перейшли до патріархату, хоч і не покинули рільництва зовсім. І стали аріями, а тоді скитами, сарматами, руссю, українцями.
Ще раз: за тисячі років до Шумеру, Єгипту, Вавілону, хеттів, цивілізації Китаю чи майя - лелеги створили за всіма ознаками цивілізацію, рівних якій не було тоді ніде. Навіть відомі древні міста Турції значно менші (2-3 тис.
На Черкащині є музей трипільської культури, поблизу Умані
А нам звісно треба знати своє коріння, щоб було путнє насіння і щоб ми нарешті гордилися від того ким ми є, а не соромилися своєї мови, культури, як бувало