I. День благословився на світ морозним зимовим ранком. Аліска, як та капустина, неквапом вивалилася зі свого під’їзду й почвалала в пошуках хоч якого-небудь позитиву. Люди цього недільного дня, на щастя, не плуталися під ногами, бо сильна половина мирно товкла продавлені дивани, слабка вовтузилася на кухні, варячи своїм домочадцям супи й борщі та смажачи котлети із субпродуктів. Натомлені нічними «стрілялками» та «бродилками», їхні інтернетні чада ще догравали вві сні останні раунди, долали «ступені» та «втрачали життя».
В Аліси все було не так, як у людей, про що не раз говорила їй нині покійна бабця. Запитайте-но будь-кого, чи любить він зиму. І більшість відповість схвально, наводячи безперечні плюси: білосніжний одяг землі, свіже повітря, ковзани й снігові баби, новорічні свята, довгі канікули в дітей насамкінець! Аліска ж терпіти не могла нудні процедури одягання, слизькі дороги, червоно-сизі носи перехожих, вороняче каркання біля смітників - чорно-білий зимовий негатив…
Узимку люди нагадували Алісі продукти із супермаркету. «Он та жіночка в модних дутих чоботях та в незграбному пуховику так схожа на сосиску, - думала зараз наша героїня. – А її чоловік – на перезрілий круглий гарбуз». Тут Аліскині роздуми обірвалися: її ледь не збили з ніг два сухорляві опеньки-підлітки, які мчали в пошуках геморою на дупи своїх батьків. «Засранці», - буркнула про себе вона. Двометрові підлітки натхненно репетували на всю вулицю, при цьому встигали лузати насіння, залишаючи після себе лушпиння, цвіркати через губу, смачно при цьому спльовуючи на землю; за лічені хвилини вони зуміли облаяти бабцю, яка мала необережність зробити їм зауваження, підгилити дворового облізлого кота та ледь не потрапити під колеса авто. Нарешті молоде покоління пірнуло в генделик «Грузинська кухня», і Аліска полегшено зітхнула: «Слава Богу!»
І тут вона згадала, що мама просила її купити ліки для серця. Тож Аліска відчинила двері аптеки. Черга була невелика, й вона зраділа. Раптом двері рвучко відчинилися - і до приміщення влетів захеканий чоловік. «Це терміново! - рявкнув він, відштовхуючи миршавого чоловічка від віконця, і до аптекарки: Мені презервативів, та швидше!» Черга притихла, «вся в спогадах і золотому шумі».
- Яких вам? – запитала фармацевт.
- Ультратонких! Для чутливої шкіри! Із червоною смужкою! Та швидше!
- Скільки вам? –допитувалася дівчина.
- Упаковку!
Натовп з розумінням мовчав, переймаючись проблемами чолов’яги. Певно, добряче припекло людині.
Чоловік хутко схопив засоби контрацепції й вибіг на вулицю. Черга поступово розсмоктувалася. Після миршавого обслуговувалася бабуся. Вона в деталях розповідала аптекарці про болі в суглобах, про кольки в кульші, ранкову гикавку й поганий сон. Та культурно позіхала. Оскільки бабця недочувала, то декілька разів перепитувала, як часто приймати ліки: після їжі чи на ніч. Позитиву Аліска чомусь не відчувала, тож скривилася, мов кислиця.
До аптеки знову влетів велелюбний чоловік. Жадібність ненаситного світилася в його очах. Аліса подумала, що, певно, йому не сподобалися презервативи. Чи не підвели, бува, ультратонкі? «Сваритися буде, а це надовго», - приречено подумала вона. Народ знову притих. Як не дивно, він знову попросив упаковку. «Пішли на душу», - пораділа черга за людину й полегшено зітхнула. Але Аліска вже цього не бачила, бо їй набридло чекати. «Аптек у Черкасах – як собак нерізаних, - філософськи видала вона. – Це вам не Емірати!» І вирушила далі в пошуках життєвих гараздів.
II. Надворі надсадно каркали ворони. «А що їм, чорним?..» - пригадалося Лінине. На одній із лавочок примостилося двійко синявих безхатьків. Час від часу вони квапливо позирали наліво. Нарешті з-за рогу будинку випірнув третій – із пляшунею оковитої. Очиці у бездомних засвітилися щастям, з них так і визирали грайливі бісики – по парі на кожного. «От і ці знайшли свій позитив», - констатувала Аліска.
Задзвонив сотовий. Знайома Оля скаржилася на свого френда:
- Уявляєш, не дзвонить зі своєї клятої Італії! Мабуть, алкаш нещасний, знайшов собі іншу жертву!
- Забий! – втішала Аліска.
- Та як же тут заб’єш, коли воно, падлюка, ночами сниться!
- Та ну! – підтримувала розмову Аліса.
- Ось і сьогодні наснилося, наче я вигулюю його собаку, породистого такого (у нього навіть кота поганого ніколи не водилося), а воно, зараза, дзвонить мені! Я його мокрим рядном:
- Ти де?!!
- На морі!
- Як на морі? Ти, значить, там на пісочку кістки свої смажиш, а мені собаку твого вигулюй! А воно взяло і трубку кинуло!
- От гад! – вставила й свої п’ять копійок Аліска.
- І так мені досадно стало, що я аж заплакала. Так ти думаєш, хто мене втішав уві сні?
- А хто?
- Та собака ж! «Не плач, каже, - він тебе не вартий!» І гладить так мене по голові, гладить…
Сміхотлива від природи Аліска не втрималась і як зарегоче, так щиро, від душі, що аж безпритульні підозріливо на неї покосилися.
- Прямо так і сказав: собака?
- Прямо так і сказав!
- І гладив лапою по голові?
- Та ж лапою, напевно… - розчулено замуркотіла Олька.
III. Зимовий день – як заячий скік. Наче нещодавно засвітився – і ось уже згас. Аліска поверталася додому з ліхтариком, бо другий тиждень поспіль вимикали світло, коли їм заманеться. Пихтіла, як їжак, на сьомий поверх і думала, що несе на собі зайвих три-чотири кілограми лахміття… Удома поскидала з себе капустяне листя, заварила в гейзері духмяної кави, плюхнулася на диван і стала думати про вічне. Мабуть, усе пізнається в порівнянні, бо як тоді пояснити такий феномен: коли сидиш удома, то хочеться десь зірватися в пошуках мандрів. А поносить тебе вулицями, принесе назад – і о, щастя, тебе попустить.
Нарешті з‘явилося світло – і Аліса порисила до свого одноокого вірного друга – комп’ютера. Саме звідси вона дізнавалася останні новини життя її доньок. Зазирни до фейсбуку – і вся інформація як на долоні: де були, що робили, коли заходили на сторінку. Що ж, живі-здорові, не дзвонять, - значить, усе гаразд.
Її думки обірвав дзвінок молодшої. О, певно, щось сталося. І правда. Доня розповідала, що ледь дібралася зі Львову в Полтаву – забула вдома паспорт.
- Буде наука, - зауважила Аліса. – Паспорт – твоя візитівка. Я вже два роки, як з паспортом скрізь ходжу. Старість, напевно.
- Яка там, мам, старість! – доня їй у відповідь.
- Ну, не кажи, не кажи, - бурчала Аліса. – Ось я сьогодні вийшла надвір за позитивом, шукала-шукала, та й піймала облизня. А раніше? Мій сміх увесь район чув!
- Мам, зять тобі привіт передає!
- А я йому передам тоді, коли він на роботу влаштується! –припечатала Аліска. – Навіть повітряні поцілунки буду слати! Щодня! – додала вона.
- Так він уже сьогодні й вийшов! Перший день!
- Не може бути! П’ять років цього чекаю! Збулися таки мої мрії! Не тільки ж безхатькам сьогодні радість та Ольці, яку пожалів собака.
«День таки вдався! – засинаючи, бурмотіла вдоволена Аліска. – Пошуки позитиву увінчалися успіхом».
ID:
990452
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.08.2023 23:38:31
© дата внесення змiн: 03.08.2023 23:38:31
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
НЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ НАРОД НЕ ЧИТАЄ ПРОЗУ, НЕ ПЛЮСУЄ. мова у Вас досить хороша і зміст класний. Натхнення і вдячних читачів. 
