На світанку зорі в небі одночасно згасли.
Смужкою червоною неба край горить.
На смарагдову траву роси впали рясні.
У журбі, всю ніч на ганку, дівчина стоїть.
Кричить горлицею, плаче, тая молодиця.
За коханим чоловіком серце їй щемить.
Спалахи її лякають, коли блискавиця
І з гармати постріл наче, грім прогуркотить.
Другий рік минув як в неї - не життя, а муки.
Захищати рідну землю пішов любий в бій.
Приголубив на прощання, зброю взявши в руки.
Тож і молиться вона, аби був живий.
І благає, серденько, щоб небесні сили
Вгамували біль, що душу заповнює вщерть.
Де Дніпро у море Чорне несе свої хвилі,
Там її коханий б’ється з ворогом на смерть.
А іще, аби Господь, дарував їй крила.
Полетіла б птахою там де січа йде.
І з його смертельних ран, кров сльозами змила
І притиснула б до грудей тіло молоде.
Скільки їх, тих бідолашних, по всій Україні?
То така жіноча доля упродовж віків.
І як Ярославні, випало коханим нині,
З війн, страждаючи, чекати на своїх чоловіків.
Федір Балєв 27.08.2023 р
