Пожовклі квіти плачуть вечорами:
Для них весна минула вже давно.
Додолу смуток ллється зі сльозами.
Знімає біль осіннєє вино.
Шумить верба тужливо над рікою,
Купає віти в синяві вона,
Велично клен милується собою...
У жовтому вбранні горобина.
Стоять дуби, суворі, мовчазнії,
Лиш чути зрідка в шатах птаха спів...
Якусь журбу безшумно осінь сіє.
Хто їй чинити так дозволити посмів?
Змарніли дні. На що вони подібні?
Ліниві стали, неповороткі.
Хто прийме їх? Кому такі потрібні?
Ще й роси вранці в пелюстках гіркі...
Одна верба не може не тужити,
Змивати тугу в течії води...
Осінній час не буде довго жити:
Звідкіль прийшов, то й вернеться туди!
Йому немає місця в цьому краї.
Його не кликали – він сам прибіг.
На струнах серця плачем-вітром грає.
Хто б ще робити так, крім нього, зміг?
Ніхто. Він – перший і останній.
Піде. В цю ж мить. Його забути слід.
Не гіркнутимуть роси, й при бажанні
Прийде весна, як зникне жовтий лід.
І згасне сум чужий у горобини,
І перші квіти забуяють знов,
Що миле серцю – буде, решта – згине,
Розквітне в сяйві справжняя любов.
23.07.1997
#622
