Тобі пишу свої вірші, неначе каторжник закутий,
Думки, мов камені дроблю, в словах шукаю самоцвіти.
І знову вибухи в душі, зізнання, прикрощі, спокути…
Сміюсь, ридаю і люблю, вирощую тендітні квіти.
Блукаю в нетрях німоти, в багнюці порпаюсь страждання.
Ніяк не впорати щабель розбутих снів, а десь далеко
Я чую радісний мотив, вже повний нотами кохання.
Воно – розбещене цабе, так зверхньо розбиває глека.
Чекає скільки ще терпінь закладено в мені від Бога.
Коли вщент спалені мости впадуть назавжди у провалля.
Помре, нарешті, вправна тінь, звільнивши вибрану дорогу.
До тебе з виру самоти, з полону світу задзеркалля.
21:21, 23.05.2017 рік.
Зображення: http://poradum.com
