Ти винуватого шукала
У кожнім промаху своєму,
Любов осміяну несла,
Аж доки тіло надломилось,
Ненависть тамувала жар.
Де ж янгол видраний з небес,
Сльоза пекуча у бажанні щастя,
Де правда, що дарує радість?
Лиш у печалі ми тонули,
Словами гіркими будували міст,
Що розвалився швидко навпіл.
То все була лиш маячна,
Наступна крапля зла й невіри,
Де все зв'язалось у клубок,
Жадоба кинутись у відчай.
Від зради душу не відмити,
Що потонула в забутті,
Ти продала мою любов,
Брудною вірою у завтра,
Ти врятувала власну шкіру,
У грі понурій і сліпій,
Ти щастя змила у канаву,
І на останок плюнути змогла,
На мої мрії і бажання.
