Не сумують за тим, чого нам не згадати,
Пам’ять знає сама, що потрібно душі,
Як минулу любов, не ховати б за грати,
Знайдем сто ми причин, щоб дістати ключі.
Скрип іржавих замків…І ось вже на свободі,
Те, що серце від всіх берегло в забутті,
Наче ватра горить, спомин грішний, сьогодні,
І обпалюють нерв, язички золоті.
Підгорає твій біль, димом сковує горло,
Не втечеш від думок, ані вдень, ні вночі,
Ще тримаєшся ти, тілом ніби і гордо,
Та, душею ревеш, мов дитя на плечі.
І хай дивляться в очі, прості перехожі,
Коли вранці по вулиці тихо ідеш,
Не помітить ніхто, навіть натяк на сльози,
І не взнає яких, біль, сягнув вночі меж.
Все, що можна за рік, вже проплакала вчора,
Коли братом був сум, а сестрою хандра,
І здавалось самій, ти звичайна сірома,
Бо була без прикрас, твоя чиста душа.
Слід солоний від сліз, вода ранком вже змила,
Нерви стисла в кулак…Посміхнулась…Пішла.
Не один стрічний скаже: Яка ж вона мила,
Не помітивши шмат, в серці, битого скла.
ID:
1000975
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ:
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 16.12.2023 19:23:35
© дата внесення змiн: 16.12.2023 19:26:15
автор: Ярослав Ланьо
Вкажіть причину вашої скарги
|
