Ламаються долі від прикрих втручань
Невидимих тіней з жахіттям міноги.
Чи хтось рахував скільки в’яла душа,
Під гнітом чекання, мов раб від знемоги?
Мабуть, це надряпано небом-жерцем
На шкірі долонь, вкрай сумні піктограми…
Комусь шлях розчистить своїм топірцем,
Мені ж розтинає стежину ровами.
Ще й мури позводить підхмарні й міцні,
Глузує, що крил я не маю пернатих.
За мить доленосну, що завжди в ціні,
Віддав би життя, за можливість кохати
Взаємно, бо в цьому природа людська,
Інакше – навіщо ми створені Богом?
Самотня дорога занадто слизька,
В нікуди заводить, плюндрує живого…
13:11, 14.07.2018 рік.
Зображення: http://www.fatelines.net
