Чому незалежна Україна
так важко стає на ноги?
Чому в Україні
так багато антиукраїнців?
Чому українці вибирають владу
з випадкових людей?
На всі ці питання має бути відповідь.
Однією з таких відповідей
є толерантність українців.
Сучасне вживання слова «толерантність»
означає «терпимість»,
і опускає значення «стійкість», «витривалість».
Саме в цьому значенні
толерантність українців
послаблює націю,
руйнує Україну, як державу.
Багато прикладів
української толерантності
межують з боягузтвом
і, що гірше, зі зрадою.
Ми надто терпимі
до своїх ворогів.
Поняття помсти
у нас розмите
і пов’язане з поняттям людяності,
що робить нас беззахисними
перед підлістю.
Ми досі не помстились Росії
за цілеспрямовані дії
на повне знищення українців
штучним голодом у 1932-33 роках,
який і наразі переслідує
і травмує нас спогадами
про цю трагедію.
Наші трагічні спогади
не озброєні помстою.
Помсту ми підмінили толерантністю.
В релігії, яку сповідуємо,
спираємось на смиренність ворогу:
«Якщо тебе хто вдарить
у праву твою щоку,
підстав йому і другу» (Мф. 5: 39),
тоді як творці цієї релігії
дотримуються адекватного
ставлення до ворога:
«Око за око, зуб за зуб,
руку за руку, ногу за ногу» (Тора).
Іноді ми спалахуємо
як титульна нація,
яка налічує 78% від чисельності
всього населення країни,
(Революція на граніті,
Помаранчева революція,
Революція Гідності),
але швидко згораємо
і не досягаємо цілі.
Всі вибори
у владні структури
українці програвали,
крім одного разу,
коли за допомогою суду
і Помаранчевої революції
було обрано
майбутнього зрадника нації.
Як правило,
переможцями ставали представники
російсько-комуністичного середовища,
здобутки яких пов’язані з СРСР.
Всі вони не розуміли,
та і не поважали українській народ,
використовуючи його на свій розсуд
без урахування національних інтересів.
Кандидати в президенти вибирались
і пропагувались олігархами
через майже всі українські ЗМІ.
Тих, хто набував популярності
на політичних мітингах, ганьбили,
або вбивали в автокатастрофі.
Це наша провина,
ми не захистили своїх лідерів,
ми не захистили себе, як нація.
Наразі настав історичний момент
стати незалежною великою
українською нацією,
прояви якої вже показали
патріотичні українці у війні
з історичним ворогом.
Ми навчились боронити себе,
треба навчитись і керувати собою.
Ця війна є вітчизняною,
це довгоочікувана можливість
не тільки помститися ворогу
за злочини, які він коїв століттями проти
українського народу,
а і зрозуміти хто ми є сьогодні
і хто ми повинні бути завтра.
По великому рахунку
це шанс побудувати
сильну європейську державу Україна.
Українцям потрібен
національний українській лідер.
Всі президенти України:
Кравчук, Кучма, Ющенко,
Янукович, Порошенко
та і Зеленський
з його офісом випадкових людей –
належать до звичайних чиновників,
яким у свій час пощастило
обдурити обіцянками народ України.
Ніхто з них не був і не є лідером
української нації.
Більш того,
кожен з них шукав порозуміння
з російською владою*.
Ось десять останніх років України:
Революція Гідності – війна з Росією,
в Україні масово з’являються
пропагандистські телеканали,
керовані Москвою,
панують проросійські політичні шоу,
у владних структурах
і Верховній Раді - проросійські партії,
державне обкрадання народу тарифами
(чого тільки вартий «Роттердам+»),
не припиняється торгівля з Росією,
у тому числі комплектуючими зброї,
систематично підриваються склади
з українською зброєю,
корупція трьох гілок влади,
сама влада у більшості складається
з представників російського середовища
(саме російського, а не руського).
На зміну приходить така ж влада,
і теж з російського середовища,
бере за основу керування
«какая разница!», «не стреляй!»,
бажання «посмотреть Путину в глаза»,
проголошує популістське будівництво доріг,
підвищується рівень корупції,
силові структури багатіють на хабарях,
вводиться незрозумілий «воєнний стан»,
і ще багато й багато з того,
що знижує міцність воюючої країни.
Це знову наша вина,
багато з нас спостерігає, а не діє.
Не дивно,
що досі війна з жорстоким ворогом
не об’явлена вітчизняною.
Влада втрачає популярність,
що в суспільстві породжує такі явища,
як толерантне ставлення до тих,
хто не включився у захист країни,
хто ухилився від призову
або підкупом втік закордон.
Досі захист України
більшою мірою залежить
від патріотів, добровольців і волонтерів.
Влада, яка два роки споживала
згуртованість народу
і спочивала на лаврах
українського патріотизму,
наразі не спроможна ввести
в Україні діючий воєнний стан.
Тил не організований під війну.
Сьогоднішнє становище України
у жорстокому, несправедливому,
цинічному світі дуже небезпечне.
Щоб залишитися живими
і зберегти свою державу,
необхідно самим стати жорстокими
до кожного ворожого прояву
проти України, як зовні,
так і в середині країни.
Вітчизняна війна
спонукає український народ
до пошуків національного лідера,
якій міг би і мав право
впроваджувати суворі правила
організації сильної держави
під час війни,
з можливим введенням смертної кари
за зраду і злочини,
які послаблюють міцність України.
Ми переможемо у цій війні.
Національні лідери з’являться.
Але українцям треба прикласти
максимум зусиль до уміння керувати
українською Україною.
Початком повинно стати неможливість
потрапляння випадкових людей
у структури влади.
Пам’ятаймо,
зрозуміти і спасти націю
може тільки представник нації.
*Соромно згадувати як приймав Путін
президентів України
Кучму і декілька років потому Ющенка,
годинами тримаючи їх десь там біля туалетів.
Останній після такого візиту
призначив протеже Путіна, Януковича,
на посаду Прем’єр міністра України.
Пізніше допоміг йому у виборах в президенти,
ввівши в виборчий бюлетень графу «Проти всіх».
Січень 2024 рік
Погоджуюсь. Але для цього треба створити сильну національну партію центральної України, враховуючи помилки партії «Свобода». Це дасть можливість створити національні ЗМІ. Наразі в Україні ЗМІ демократичні у напрямку космополітизму, де гору беруть меншини. Перший удар ЗМІ треба провести по росіянським олігархам. Їх грошима годується вся політика в Україні.
Спасибі за такий потужний, небайдужий голос на захист всього українського. Наша толерантність - це ж і наша сила. Яку внутрішню силу повинен мати народ, щоб віки жити поряд із підступним і жорстоким поневолювачем, і не стати таким, як і він. Якщо ми уподібнимось москалям з їх вічним злом, цинічною жорстокістю і брехнею, то хіба це буде наша перемога? Наш народ всі віки вів боротьбу за свою самобутність, державу і існування. І ця боротьба нарешті охопила майже всі верстви народу. Ось в чому наш прогрес і сила, і ми тепер просто повинні перемогти, але без озлобленості на все і на всіх, а з святою вірою в нашу правду. Всі наші жертви спростовують вигадки москалів, котрих найбільше обурює, що ми не такі озвірілі як вони. Мені здається, що якось так. Послухаємо наших колег.
Доброго вечора, Микола! Ви, як завжди, глибоко аналізуєте мої твори, за що я Вам дуже вдячний. Але якщо раніше я погоджувався з Вами, то цього разу – категорично проти того, що Ви пропануєте. Толерантність, тобто терпимість, всепрощення – це наша біль, наша хвороба, наша слабість, від яких ліками можуть бути тільки справедливе покарання і, навіть, помста, яка має право на жорстокість. До кого Ви ставитесь терпимо? Ви задавали собі таке питання? До крадіїв? Корупціонерів? До отих недоукраїнців, що спрямовують ракети ворога на наші оселі, наші церкви, нашу структуру? Нація воює за своє виживання. Ще довгий шлях боротьби. Які ми повинні бути у майбутньому, це залежить від нас вже сьогодні. І, звичайно, ж мені огидно порівнювати українців з росіянами, в цьому сенсі вони мені не цікаві.
Самі винні, що зробили з Неньки України будинок терпимості. 
