Допоки буду поживати
На світі, буду я писати
Ті вірші, що з думок зринають
І легко на папір лягають.
Хоча далеко не одними,
Та все ж живу, дишу я ними,
Немов повітрям, що вдихаю
Щомиті я. Усе, що знаю,
Що думаю та відчуваю,
Невимушено в них вкладаю
Я протягом життя свойого.
Звільняюсь так я від лихого,
Яке часами відчуваю.
Його здолавши, більш не маю.
А добре вміщую, щоб з вами,
Всіма моїми читачами,
Ним щиро й щедро поділитись
І тим щасливим залишитись,
Що й ви також його пізнали
Тоді, як вірш мій прочитали.
Передаватись здатність мають
Ті почуття, які тримають
У серці люди, що їх мають,
Коли вони їх виражають,
Думки також. Ми їх для того
Впродовж життя свого усього
І маємо. Аби лиш світлі
Вони цвіли в нас, мов розквітлі
Квітки, бо темні теж, всі знають,
Передаватись змогу мають.
Євген Ковальчук, 18. 11. 2020
