Все якось так — то запити, то гроші...
Борги б віддать, та вже нема кому.
Уважно стежать з неба листоноші,
як нищать хвилі зношену корму.
Лягає сум тривогою на груди.
Поштова скринька зсохлася. Отож —
листів від тебе, мамо, вже не буде,
бо ти — з листами — серед листонош.
Яке твоє подвір'ячко безкрає!
І ніч без сліз, і ранок — не в імлі.
Тепер ти знаєш те, чого не знає
твій син, що загубився на землі.
І ти вбираєш всі мої тривоги,
неспокої і погляди чужі,
щоб тільки світла — теплого й живого —
побільше пропустити до душі.
---
